Продовжуємо публікацію низки проповідей о. доктора (згодом Верховного Архиєпископа УГКЦ) Мирослава Івана Любачівського на тему церковного вчення про Літургію і Таїнство Причастя.

В цій третій проповіді предстоятель УГКЦ розповідає про ціль і завдання Служби Божої, про Літургію як Жертву Славословлення, Подяки, Примирення, Прохання.

«За наші гріхи ми повинні б умерти, хоч смерть навіть цілого людства не могла б змити ані одного важкого гріха. Проте ми прибігаємо до одного заступника нашого — до Христа Господа й до Його Безкровної Жертви», — каже патріарх.

Завдання Божественної Літурґії — Служби Божої

Служба Божа — Божественна Літурґія — це в першу чергу жертва, а її завданням є віддати найвишу честь і почитання Господеві Богові, як цього Він собі бажає. Так бо каже Він устами пророка Малахії: «Бо від сходу сонця аж до його заходу між народами велике моє ім'я, і на кожнім місці моєму імені приноситься кадило й жертва чиста; бо моє ім'я, між народами велике, — говорить Господь сил» (Мал 1,11).

Подібно, як є чотири роди молитви, чи радше чотири завдання молитви, так аналоґічно до того розрізняємо чотири головні завдання жертви, а саме: перше завдання, це віддання Богові шани, почитання, поклону чи слави. Мета людини тут, на землі, є прославлення Бога, так звана зовнішня слава, яку все сотворіння віддає Богові вже самим своїм існуванням, а з усім сотворінням і сама людина. Своєю великою різнородністю, красою, могутністю сил, безкраїми просторами всесвіт прославляє красу, могутність, велич і безмежну мудрість свого Творця. Людина ж, крім тієї доконечної зовнішньої слави Божої, яку віддає своїм існуванням, своєю людською істотою, може й має обов'язок крім того свобідно й добровільно віддавати Богові честь своїми внутрішніми актами (любови, здачі на Його волю, впокорення, перепросьби), потім своїми зовнішніми, приватними актами культу, тобто молитвами, духовними читаннями, іспитами совісти, а передусім своїми прилюдними актами разом з іншими людьми. Таким і найдосконалішим зовнішнім, видимим прилюдним висловом прослави Бога є жертва Божественної Літурґії, тому з уваги на це завдання вона називається Жертвою Славословлення.

Другим завданням жертви є подяка Богові за всі одержані добродійства, яким немає міри. Людина, єдина з-поміж усіх земних сотворінь, є спроможна зрозуміти й оцінити доброту й любов Божу до світу, яка об'являється безліччю ласк і для всього творива, і в першу чергу для неї самої. Людина розуміє, що її існування й збереження при житті, як також те все, що їй та світові до існування потрібне, походить від Бога, Дателя всякого добра. Людина пізнає, що вона від Бога походить, бо Він сотворив її з нічого, і дальше в цьому житті чи існуванні Він тією самою творчою силою утримує, так, що без тієї Божої підтримки вона розплилася б у ніщо, з якого Бог при сотворенні покликав її до існування. Роздумуючи над своєю нічевістю, людна розуміє, що Господь мусить співпрацювати з її кожним ділом, словом, гадкою чи бажанням, так що без тої Божої співпраці, вона не могла б ні кроку зробити, ні слова промовити, ні гадки висловити, ні бажання осягнути. Крім того зі Святого Письма, тобто з об'явлення Божого й навчання Церкви святої вона пізнає своє високе надприродне призначення, тобто своє синівство Боже, що ним її Господь Бог обдарував, уділюючи їй ласку освячаючу. Людина розуміє також і це: щоб вона в ласці Божій, в синівстві Божому могла втриматися, потребує щодня безмір діючих ласк, якими Господь її щедро обсипує, аби лиш вона далі зоставалась Його дитиною, спадкоємцем Царства Небесного. З Божого об'явлення пізнає також свою остаточну мету, якою є учасництво в Божому житті й Його вічному, безмежному щасті. Проте ця велич доброти, опіки й безмежної Божої любови об'являється в тій безлічі добродійств — ласк: неначе змушує людину бути вдячною Йому. Для зовнішнього ж вислову тієї вдячности, як зовнішній її об'яв служить — Жертва Подяки.

Кожна людина є свідома своєї гріховності. Вже само св. Письмо вчить нас про цю правду словами: «Немає на світі такого праведника, що чинить добро, ніколи не згрішивши» (Проп 7,20). «Коли ж грішать проти тебе, — нема бо чоловіка, що не грішив би» (Пар 8,46). Та й нема чого дивуватись, каже св. Письменник, бо «Що таке людина, щоб була чистою? Як бути справедливим тому, хто родився від жінки?» (Йов 15,14). Тому й не диво, що кожна людина боїться грядучої справедливої кари й хотіла б якимсь способом від неї захоронитися, усунути від себе цю небезпеку, гнів ображеного Бога. Вже від самого початку існування людського роду, людина намагалася дати замість себе когось, (людські жертви) чи щось (усякі інші приношення й жертви), на яких гнів Божий мігби зупинитись і відвернутись від неї. Для цього, як знаємо, служили як поганські так і старозавітні єврейські жертви. В них людина позбувалась чогось, що належало до неї, було її власністю й це віддавала Богові на покарання, замість себе. Такі жертви Господь приймав, а то й наказував (див. Вих 25,10-30.38; 20,24; 1 Хрон 23,2-26; Сам 7,7; 9,12), бо знищення принесеної в жертву речі чи звіряти мало пригадувати людині, що то її треба було так знищити, як той принос — жертву, за те, що вона поважилася противитися Богові, переступаючи Його Божу заповідь. Це підставлення звіряти чи якоїсь речі в заміну за самого грішника, довершувалось у жертві званій — Жертва Переблагальна — Примирення.

На кінець, у боротьбі за своє життя — існування, за наявности багатьох ворогів, що чигають на життя людини й перешкоджують її свобідному розвиткові, людина досконало пізнає й розуміє, що залишена самій собі не могла б устоятися в тій нерівній боротьбі. Коли, крім того, ще й усвідомить собі скільки-то нездоланих перешкод ставлять їй в осягненні її остаточної мети три її невтомні вороги, а саме: її власна схильність до гріха, спричинена гріхом первородним. Далі й світ з усіма його грішними принадами, що так притягають людину до себе; врешті ж її відвічний ворог — диявол, вона мусить признати, що сама собі не вистачає, її власні сили за слабкі. Тому, щоб вийти переможцем з цієї нерівної боротьби за своє природне й надприродне життя, людина мусить мати поміч когось далеко могутнішого від себе й від своїх ворогів. А тією єдиною істотою, яка може запевнити людині перемогу в нерівному бою, є всемогутній Господь Бог — творець усього. Його поміч хоче людина собі запевнити — Жертвою Прохання.

Всі ці чотири роди жертви мають своє здійснення в жертві Божественної Літурґії. Вона є: Найкращим висловом Божого прославлення, що його сам Бог вибрав, як кажеться в листі до Євреїв: «Ти не хотів ні жертв, ані приносу, але Ти приготував мені тіло. Ти не вподобав собі ні всепалення, ні жертви за гріхи. Тоді я сказав: „Ось іду...щоб учинити Твою волю Боже”» (Євр 10,5-7). Про це саме звітує й старозавітній пророк, кажучи: «Не милі мені приноси з рук ваших. Бо від сходу сонця аж до його заходу між народами велике моє ім'я, і на кожному місці моєму імені приноситься кадило й жертва чиста» (Мал 1,11). Нею є Божественна Літурґія, бо в ній сам Син Божий, Якого єдиною метою тут, на землі, була прослава Отця небесного, Його прославляє, як це Він сам заявляє: «Отче ... Я тебе прославив на землі, виконавши діло, яке ти мені дав до виконання» (Йо 17,3). Він же в Божественній Літурґії ввесь час Бог-Отця прославляє й буде прославляти аж до кінця світу.

За всі Божі добродійства ми, люди, неспроможі Йому подякувати. Ми не маємо нічого, що могли б Йому дати за всі Його незлічені ласки, як у природному так у надприродному житті. Нам залишається тільки одне, а саме жертва Його власного єдинородного Сина. Людська природа Христа Господа, Якою Він нас полонив, злучивши зі Собою — це єдина безмежної вартости власність, яку ми грішні Богові в жертві приносимо, кажучи при тому: «Твоє від Твоїх Тобі приносимо» у жертві подяки. Кажемо «Твоє», бо той принос, Син Божий, це Його єдина дитина, «Від Твоїх» бо ми також Його, божі сотворіння. Але той принос є також чимсь нашим, бо Син Божий узяв на Себе нашу людську природу, спільну нам усім, ставши одним із нас. Отож ми в Божественній Літурґії, в Христовій безкровній жертві, Його Богочоловіка присутнього у ній під видами хліба й вина приносимо в жертву небесному Отцеві, як вислів нашої вдячности за всі Його безмежні добродійства.

За наші гріхи ми повинні б умерти, хоч смерть навіть цілого людства не могла б змити ані одного важкого гріха. Проте ми прибігаємо до одного заступника нашого — до Христа Господа й до Його Безкровної Жертви. Так потішає нас улюблений учень Христа — св. Йоан: бо Його «ми заступника перед Отцем, Ісуса Христа, праведного. Він — примирення за наші гріхи, і не лиш за наші але й за гріхи усього світу» (1 Йо 2,1с). Бо там «де збільшився гріх, там перевершила ласка, щоб як панував гріх зо смертю, так панувала й ласка через оправдання на життя вічне, через Ісуса Христа, Господа нашого» (Рм 5,20с). «Який Духом вічним приніс Себе самого Богові непорочним, — очистить наше сумління від мертвих діл, на служіння Богові живому» (Євр 9,14). І «Він лише одним приносом удосконалив назавжди тих, що освячуються» (Євр 10,14), проте «ми освячені приносом тіла Ісуса Христа раз на завжди» (Євр 10,10).

Під кінець — Безкровна Жертва це найбільш успішна просьба, якої кличеві небесний Отець нічого відмовити не може. Казав бо Ісус: «Просіть і дасться вам» (Мт 7,7; Лк 11,9), запевняючи успішність нашого прохання, словами: «І все, чого тільки проситимете в молитві з вірою, одержите» (Мт 21,22; Мр 11,24). Заохочуючи нас, щоб ми просили небесного Отця в Його ім'я, запевняє, що одержимо, кажучи: «Направду, направду, кажу вам: Чого б ви тільки просили в Отця, Він дасть вам у моє ім'я» (Йо 18,23). А коли ж ми краще просимо в ім'я Ісуса, як не в Божественній Літурґії, як тримаємо Його самого утаєного під видами хліба й вина перед очима Бога Отця, як найкраший доказ жерт-венної любови Його Сина й задля Нього просимо в Бог-Отця помочі? Чи можливо небесному Отцеві що-небудь відмовити нам, коли ми в доказ Його власної, безмежної Божої любови до нас, підносимо Його власного Сина, якого Він жертвував за нас і заради Нього просимо про поміч у наших потребах у нашій біді, і передусім у нашій гріховній недолі? Дійсно каже Ісус, порівнючи нас грішних, що добро робимо нашим дітям, зі своїм небесним Отцем: «оскільки більше Отець небесний дасть Святого Духа тим, що в Нього просять» (Лк 11,13).

Текст набраний редакцією сайту «Православні католики Одеси» за виданням: о. д-р М. І. Любачівський. Проповіді. Рим, 1984. Видання Українського Католицького Університету ім. св. Климента Папи. Праці богословського факультету, том LIX.