Рейтинг:  0 / 5

Звезда не активнаЗвезда не активнаЗвезда не активнаЗвезда не активнаЗвезда не активна
 

Святослав ШевчукДоповідь о. Святослава Шевчука на конференції нового покоління богословів Української Греко-Католицької Церкви ΚΑΙΡΌΣ, яка пройшла у Львові 28-30 серпня 2005 року.

Богословська освіта та її роль у формації духовенства УГКЦ

Слава Ісусу Христу!

Найперше хочу дуже подякувати нашим організаторам за те, що на такій поважній науковій богословській кон­ференції — чи не вперше! — згадали про питання семінарійної освіти і вихован­ня. Часом вважається, що богословська освіта в семінарії не має жодних особли­востей порівняно з академічним бого­слов'ям в контексті навчання тих, хто не готується до Святої Тайни Священства. Але ж насправді це не так.

 

По-перше, мені дуже приємно звер­нутись до тих, хто, фактично, є потен­ційними викладачами семінарії. Гадаю, що Церква, коли дивитися на неї радше під прикладним кутом, готує вам пра­цю, яка здебільшого полягає в тому, щоб ви долучалися до виховання на­шого духовенства чи то в семінарії, чи то в монаших школах, новіціятах. Тому, на мою думку, вам нині важливо над цим застановитися; а важливо це саме тому, що нині наша Церква має благо­словення — має численних світських богословів. Може, вони й не мають семінарійного досвіду, а все ж Церква їх покличе викладати саме у семінарії. Тому для нас, зібраних тут, ця тема­тика дуже важлива і дуже актуальна. Дякуймо Богові, що маємо нагоду про це поговорити.

 

У своїй доповіді я хотів би звернути вашу увагу на три осно­вні пункти, хоч і не претендую до кінця розкрити всі питання, що їх стосуються. Насамперед, я хотів би, щоб ми з вами по­думали, що таке семінарія, якою вона має бути, яку семінарію нині хоче мати Церква — і наша, Українська Греко-Католицька, і Вселенська. Друга точка — якого ж викладача богослов'я по­требує семінарійна освіта, ким є викладач богослов'я в семінарії. Відтак я хотів би бути голосом студентів, які чекають на вас і чогось від вас сподіваються. Ще недавно ви самі були студентами і знаєте, як це цікаво, коли до семінарії чи до університету після закінчення своїх студій приходить молодий викладач богослов'я і вперше починає викладати. За кілька років ви будете «по той бік барикади» — самі почнете викладати. Тому весь час, поки ви готуєтеся до своєї місії в Церкві, ви мусите мати на увазі певні побажання і сподівання студентів.

 

В неділю, під час посвячення нашої семінарії, Блаженніший ужив два дуже цікаві порівняння, що розкривають зміст слова «семінарія». У своїй проповіді Блаженніший сказав, що семіна­рія — це мати, яка народжує нових священиків, яка чуває над ними, яка про них піклується; мати, яка вночі не спить, а чуває, щоб її діти направду зростали в повноті Божої благодати й істи­ни. А згодом, на нашому урочистому концерті для жертводавців, Блаженніший порівняв семінарію з квіткою; і такі квіти має кож­на помісна Церква. Хто хоч раз у житті ростив квітку, той знає, що у певні моменти її зростання треба додавати певні елементи, поживні речовини, щоб вона могла розквітнути. Квітка — тен­дітна рослина, і найменші несприятливі умови можуть її зруй­нувати. А Святіший Отець Іван Павло II, який, як ми знаємо, під час свого візиту до Львова поблагословив те місце, де сьогодні стоять будинки і церква нової семінарії, сказав так: «Семінарійне виховання — це є одне з найделікатніших і найважливіших за­вдань Церкви, від якого залежить майбутнє євангелізації люд­ства»* . Залежно від того, як ми підійдемо до питання виховання нашого духовенства — та й монашества також — залежить май­бутнє євангелізації людства.

 

Після Другого Ватиканського Собору Вселенська Церква не раз глибоко задумувалася над тим, що таке семінарія і якою вона повинна бути. Причиною цих роздумів, які породили цілу низ­ку публікацій і навіть деяких папських документів, була криза ідентичности священика, що настала після цього Собору.

 

Застановлялися над цим і наші владики. Не було само собою зрозумілим, що саме ми вкладаємо у поняття семінарії (особли­во після Другого Ватиканського Собору). Хоч тут, в Україні, ми, можливо, й не переживали усіх тих криз ідентичности, але не плекаймо ілюзій: я на власному досвіді пересвідчився, що серед духовенства в Україні є принаймні три різні поняття про те, хто такий священик.

 

Після Другого Ватиканського Собору питання про семіна­рії піднімали, скажімо, на Першій сесії Генерального Папського синоду 1967 року; а в 1971 р. владики знову відчули потребу по­вернутися до питання освіти в семінарії — якою ж вона має бути. Тоді Папі Павлові VI було передано цілу низку зауваг і рекомен­дацій про те, як слід організувати і провадити семінарії, якою повинна бути семінарійна освіта.

 

Подібні питання виникали також на Папських синодах 1974 р. і 1990 р. У березні 1992 р. вийшов дуже важливий доку­мент Pastores dabo vobis, що є немовби підсумком тих 25 років пошуків. Він містить нормативні елементи, що їх Вселенська Церква подає для розбудови семінарій у сучасному світі.

 

Отже, що таке семінарія? Семінарія — це не будинок (хоч ми тепер маємо справді дуже гарний будинок, де можна ту семінарію розмістити). Семінарія — це спільнота; і не просто спільнота, а спільнота виховання, де спільно живуть, моляться і працюють настоятелі, виховники і семінаристи. Навіть якщо ми маємо ви- ховників, навіть якщо маємо семінаристів, але вони не творять собою спільноти, то це означає, що бракує дуже важливого еле­мента, завдяки якому семінарія є семінарією. Для того щоб ви­ховати жертовних священиків, вихователі і настоятелі повинні щось їм пожертвувати — передусім самих себе, разом з ними мешкати, молитися, супроводжувати їх кожного дня в цій тер­нистій дорозі до священства.

 

У Львівській духовній семінарії ми відчуваємо направду ве­ликий брак священиків, які могли б із нами працювати. Що ж відлякує наших священиків, наших богословів від співпраці? А те, що в семінарії треба мешкати. Наш ректор, о. Богдан Прах, справедливо вимагає від кожного настоятеля щоб він принай­мні чотири ночі в тиждень ночував у семінарії. Охочих до такої жертви серед нашого духовенства небагато. Тож бачимо, що наша спільнота, виховна спільнота — це справді дуже тендітна квітка, над якою треба чувати день і ніч.

 

Які завдання цієї спільноти? Її завдання — пережити той са­мий досвід присутности Христа, що його переживали апостоли, коли ходили разом з Ісусом: це і час, і простір ходіння з Христом. Тобто семінарія — це інституція своєрідна, інституція інтимна, яка гуртується довкола Христа і намагається Його досвідчити.

 

Я не знаю, чи ви зауважили, як оцю теорію, це розуміння семінарії закладено в архітектурі тих будинків, де ми зараз пе­ребуваємо. Наша семінарія є семінарією Святого Духа, тож весь комплекс побудовано у вигляді голуба. Голова цього голуба, його центр — церква, яка є наче основним простором богопізнання; крила — це приміщення лекційних залів, де відбувається осмис­лення цього пережитого досвіду за допомогою інтелектуального виховання; серце — великий коридор, що веде до всіх авдиторій, а помешкання для семінаристів — ореол навколо голови цього небесного голуба. Таким чином, ціла спільнота живе довкола однієї думки, однієї ідеї — пізнати Христа і за діянням Святого Духа йти до Отця. Очевидно, що в такій спільноті роль викла­дача богослов'я дуже своєрідна і дуже важлива.

 

В тому папському документі, про який ми вже згадували, Святіший Отець Іван Павло II говорить про чотири виміри, які мають бути присутні у цій виховній спільноті. Це, по-перше, загальнолюдське виховання. Для того щоб виховати доброго священика, насамперед треба виховати добру людину, яка вміє жити в спільноті і їй служити. Другий вимір — це духовне ви­ховання: ніхто не зможе стати духовним провідником для інших, якщо сам не пройшов і не проходить особистого шляху духовно­го зростання. Третє — інтелектуальний вишкіл, який є особливо важливим сьогодні, коли життя ставить перед душпастирями дуже глибокі й поважні питання. А четвертий — це власне душ- пастирський вимір.

 

Навіть якщо вести мову лише про інтелектуальний вишкіл, то й Він має (чи, радше, мусив би мати) душпастирський харак­тер у контексті того способу життя й тої особливої місії, до якої покликаний священик у Христовій Церкві. Семінарійна освіта покликана сформувати не стільки теоретика чи науковця, скіль­ки всебічно розвинутого та зрілого душпастиря. І саме цей при­кладний, душпастирський характер інтелектуального вишколу і відрізняє семінарійну освіту від інших видів богословської освіти (яку можна здобути й поза мурами семінарії): адже все, чого ми з вами навчимо студентів-семінаристів, буде перевірено у священичій діяльності. Якщо у своєму священичому душпас- тирському служінні вони не зуміють використати, залучити весь той науковий потенціял, який ми їм даємо, то вони його просто втратять, і наша з вами праця буде до певної міри даремною.

 

Хто ж він такий — виховник богослова у семінарії? Кажу «виховник», бо інтелектуальна формація — це не є щось окреме: вона нерозривно поєднана з іншими вимірами, сторонами життя семінариста; тож викладач богослов'я, який приходить до семі­нарії, має бути передусім виховником. Замало просто передати семінаристові певний інтелектуальний багаж: і семінаристи, і члени монашої спільноти (якщо вам доведеться викладати там якісь дисципліни) дивитимуться на вас як на учителя віри. Є така тенденція, особливо серед молодих богословів, що їм не раз ці­кавіше викладати те, навколо чого точаться запеклі богословські дискусії, про що ведуть полеміку наймодерніші богослови. Проте слід пам'ятати, що перед викладачем богослов'я в семінарії Церква ставить дуже велике і високе завдання — передати нашому духо­венству скарб віри Церкви. Очевидно, що це треба робити фахо­во, у глибоко науковий спосіб; але ніколи не можна губити з очей місію священика — нести людям не ті чи інші теорії, які все одно з часом минають, а скарб віри Церкви. Завдання богослова — до­нести їх до семінариста такою мовою і в такий спосіб, які були б зрозумілі для сучасного українця; завдання богослова — робити скарб віри доступним для нового покоління християн.

 

Церква вимагає від викладача богослов'я в семінарії доброї доктринальної підготовки. Але ця доктринальна підготовка так само мусить долучатися до творення високої богословської куль­тури. Про це говорить інший дуже важливий документ Конгре­гації у справах католицького виховання, опублікований у Римі 4 листопада 1993 р. під назвою «Вказівки по підготовці вихователів для семінарій» (український переклад цього документа видало наше «Свічадо» у 1999 р.) Коли там іде мова про викладача бого­слов'я водночас як і вихователя в семінарії, то зазначається (п. 53), що він має відповідати таким кваліфікаційним вимогам:

 

  • Чітке розуміння доктрини Церкви відповідно до того, чого навчає Учительський Уряд Церкви, і як результат цього — здатність розпіз­навати межі богословського плюралізму;
  • глибоке і обґрунтоване переконання у необхідності здорового філо­софського і богословського вишколу, який не сумісний з тенденцією до поверхневого прагматизму і негайної пасторальної «ефективности»;
  • глибоко засвоєна в результаті життєвого досвіду богословська культура, яка робить вихователів здатними поглиблювати доктри- нальну спадщину в процесі діялогу з учнями і готувати їх до вико­нання майбутніх пасторальних завдань;
  • відповідне орієнтування в досягненнях богословських дисциплін, яке дозволяє вести плідний діялог з професорами і обмінюватися думками щодо виховних проблем учнів;
  • живе відчуття Церкви, пов'язане зі знанням природи і місії її склад­ників;
  • особлива місійна й екуменічна чутливість на проблеми життя Церк­ви, заклики до євангелізації і відповідні шляхи інкультурації віри.

 

Такий викладач повинен розуміти природу, стиль життя та основні засади виховання священика, їх поважати та їм служити. Тут слід зазначити, що саме ректорат семінарії є відповідальним за відповідний підбір викладачів, які б відповідали вищезгада­ним вимогам. Якщо навіть викладач є надзвичайно компетент­ним у своїй дисципліні, однак не здатний з тих чи інших причин займатися вихованням семінариста, ректорат семінарії може не дати згоди на його працю в цій спільноті.

 

Немаловажною є й духовна підготовка викладача, оскільки все, що ви будете говорити про скарб віри Церкви, семінарист завжди буде зіставляти із власним духовним досвідом, а за вашими лекція­ми завжди буде впізнавати, з якого вашого власного духовного до­свіду випливає те, що ви викладаєте. Я дозволю собі тут зацитувати о. д-ра Петра Ґаладзу, який одного разу на відкритті навчального року в УКУ говорив про плагіят — не так про плагіят студентів, як про плагіят викладачів: коли під час лекції викладач висловлює чужі думки або робить це чужими словами — він фактично чинить плагіят. Якщо викладач сам усього не засвоїть, не переживе, не пе­редумає, не перемолить, щоб аж тоді віддати студентові, — його викладання, направду, буде не до кінця успішним. Не знаю, отче Петре, чи я правильно передав Ваші думки, але мене особисто вони у свій час дуже змобілізували як молодого викладача.

 

Уже згаданий документ про підготовку вихователів для се­мінарій звертає увагу також на необхідність духовної свободи інтелектуального пошуку викладача — свободи від науково­го суб єктивізму. Це також походить від духовної підготовки 60 богослова. У цьому документі (п. 55) сказано: «Ґрунтовне знання богослов'я духовности, законів розвитку внутрішнього христи­янського життя і правил доброго розпізнавання динаміки осо­бистого стосунку з Богом вкрай необхідне для викладача бого­слов'я в семінарії».

 

Ще одна важлива риса, яку нам часто не вдається розвинути, аж поки ми не станемо за викладацький стіл, — це педагогічна підготовка. На жаль, закордонні навчальні заклади, особливо римські, не дають завершеної педагогічної підготовки. Але ко­жен, хто хоче викладати, має бути педагогом, і тому я гадаю, що навіть коли ваш заклад освіти цього не дає, ви повинні навчатися самі, самі цим цікавитися — для того, щоб у найдоступніший і найправильніший спосіб донести до ваших студентів те, чого вони чекають.

 

А тепер кілька слів до вас від імени наших студентів. Так ста- ється — і ми це спостерігаємо з року в рік не тільки в семінарії, а й серед студентів УКУ, — що десь на другому-третьому році навчання студент переживає кризу віри, яка часом може зруйну­вати в людині її покликання, її розуміння того, що вона взагалі тут робить. Однак, з іншого боку, — це є дуже добра нагода для зростання; і людина мусить це усвідомити й за допомогою і ду­хівників, і викладачів віднайти, дозріти і утвердитися у своєму покликанні. Бо й справді, коли студент слухає лекції з богослов'я, ми якимось чином руйнуємо деякі його попередні уявлення про Бога і Його Слово, про Церкву. І тоді цей майбутній священик чи майбутній богослов стоїть перед вибором: закритися у своїх старих уявленнях чи відкритися на те нове, що йому дає Бог. Все це, однак, треба відповідно духовно пережити. Очевидно, що тут дуже важливою є роль виховників семінарії, але гадаю, що цю проблему мають усвідомлювати також і викладачі бого­слов'я, щоб зі свого боку формувати правильний богословський світогляд, справжню богословську культуру в наших майбут­ніх душпастирях.

 

Ще одна проблема. Деякі семінаристи мені скаржаться: «Отче, складається таке враження, що такий-то викладач подає матеріял тільки зі свого докторату, а поза межами своєї дисер­тації більше нічого не знає». І це правда. Коли хтось із вас їде на вищі студії, то, очевидно, обирає спеціялізацію — якусь вузьку ділянку; а відтак, коли він уже працює над докторською дисер­тацією на певну тему, Дя Ділянка й далі звужується. Але коли ви повертаєтеся сюди і викладаєте на першому циклі богослов'я, вашим завданням є викласти всі аргументи вашого предмета, подати все вчення Церкви у вашій дисципліні а не лише один його аспект. У нас уже є певні напрацювання — плоди праці по­колінь ваших попередників, які створили навчальні програми з богослов'я. Ми використовуємо ці програми, зокрема тоді, коли домагаємося акредитації богослов'я в Україні; можете з них скористати і ви.

 

А часом кажуть ще й таке: «Знаєте, нам викладач викладав два різні предмети, але, по суті, говорив одне й те саме — що на цих, що на тих викладах». Тож для справді ефективного викла­дання ви маєте розширити свої богословські горизонти.

 

І нарешті, методологічна підготовка. На відкритті нашої кон­ференції Блаженніший згадував про те, що богословів можна умовно поділити на дві групи: одні мають дар дуже глибокої бо­гословської рефлексії, але можуть не мати педагогічного дару; інші мають добрий педагогічний дар, і їм легко передати свої знання. Часто цей досвід приходить із часом, бо молодий бого­слов зазвичай усе ускладнює, викладаючи свій предмет; нато­мість досвідченіший викладач, який має в руках весь матеріал, може викласти дуже складні речі в дуже простий спосіб. Але незалежно від наших дарів — чи маємо ми той високий дар до педагогіки, чи ні — ми повинні старанно готуватися до лекцій з боку методології викладання, використовувати всі дидактичні засоби і ресурси. Тому в Католицькому університеті, а надто на філософсько-богословському факультеті, ми завжди даємо на­году молодим викладачам навчитися різних методів викладання для того, щоб їхня праця була ефективнішою. Тоді вас направду буде дуже цікаво слухати, і студенти глибоко переживуть у сво­єму серці те, що ви їм скажете.

 

На закінчення скажу, що ми справді всіх вас дуже чекаємо: «Жнива великі, але робітників мало». Ми справді намагаємося створити вам усі умови для того, щоб ви мали де працювати, і сподіваємося, що ви відгукнетеся на наш заклик і завтра станете нашими колегами.

 

* Іван Павло II. Pastores dabo vobis, 2 (післясинодальне Апостольське звер­нення до єпископів, священиків і вірних про формацію духовенства в сучас­ному світі), Рим, 25 березня 1992 р.