Печать
Рубрика: Документы
Просмотров: 6167

Рейтинг:  0 / 5

Звезда не активнаЗвезда не активнаЗвезда не активнаЗвезда не активнаЗвезда не активна
 

Любомир ГузарПастирське послання Блаженнішого Любомира до вірних Української Греко-Католицької Церкви про Рік християнського покликання з особливим наголосом на покликанні до богопосвяченого життя.

Пастирське послання
Блаженнішого Любомира
до вірних Української Греко-Католицької Церкви
про Рік християнського покликання
з особливим наголосом на покликанні
до богопосвяченого життя

Дорогі у Христі!

Вже третій рік поспіль єпископи Української Греко-Католицької Церкви закликають всю нашу церковну спільноту застановитися над суттю християнського покликання, яким Господь Бог обдаровує кожного із нас. Перший, 2008 рік, нагадаємо, був присвячений християнському покликанню взагалі, – тому покликанню, яке отримує від Господа кожна охрещена людина. Відтак, у 2009 році, вірні нашої Церкви звертали особливу увагу на священиче покликання. А вже цього року, третього за порядком, ми робитимемо наголос на покликанні до богопосвяченого життя.

За два минулі роки до нас надходили різні запитання щодо християнського покликання, на які ми намагалися відповідати. Церковні комісії, яким ми доручили певні завдання у цій ділянці, подали цікавий і цінний матеріал. Розпочнемо це послання досить широким підсумком їхньої роботи, щоб допомогти всім членам нашої Церкви поміркувати над деякими важливими і спільними для всіх аспектами покликання. Цей підсумок викладений у першій частині документа. А специфічні аспекти, пов’язані з богопосвяченим життям і покликанням до цього стану, представимо у другій частині послання.

Примітка. Проголошуючи 2010 рік Роком християнського покликання з особливим наголосом на покликанні до богопосвяченого життя у документі від 1 січня 2010 року, ми звернули увагу, що існують певні термінологічні труднощі. Йшлося про те, що назву «богопосвячене життя» можна вживати у двох значеннях: або дуже широко, коли вона стосується всіх людей, які стараються своє життя чи поодиноко, чи приватно в малих групах присвятити Богові, або у вужчому значенні – більших спільнот осіб, які своє віддане Богові життя виконують за певним правилом, благословенним Церквою, та зобов’язуються до цього через публічний акт. У цьому посланні вживатимемо цей термін у другому, вужчому, значенні. Рівно ж будемо використовувати слово «монастир» для загального опису таких богопосвячених спільнот. 

І

Віруючі люди переконані в тому, що остаточним джерелом життя та покликання є сам Господь Бог. Це надзвичайно важлива правда. Людина не є результатом біологічної сполуки та випадковості: її зачаття і народження відбувається з Божої волі. Від Господа походить також покликання – визначена місія життя людини, її доля. Він дає кожному особливе призначення у тій спільноті, діяльною частиною якої має стати майбутня дитина. Тому батьки, коли в них народжується дитина, повинні дякувати Богові за те, що в них народилася жива людина, що вони не піддалися жахливій спокусі перервати життя, – дякувати Йому за цю взаємну любов чоловіка і жінки, плодом якої є дитина. Звертаємо на це увагу, бо, на жаль, нерідко трапляється, що батьки думають, що дитина вповні належить їм, і починають вимагати від неї, щоб вона йшла тим життєвим шляхом, який вони визначають. Притому вони зазвичай не зважають, чи відповідає цей шлях бажанням і здібностям доньки чи сина, а тим більше не замислюються над Божою волею стосовно своєї дитини. Насправді ж всі таланти і будь-яке покликання походять від Бога. Тому кожна матір і кожен батько, які бажають справжнього добра для своєї дитини, повинні відмовитися від нав’язування їй своїх понять чи бажань, а мають допомогти пізнати Божу волю, ті елементи, які разом становлять покликання до певного життєвого завдання. Це єдиний шлях до справжнього щастя дитини, її щаслива доля. 

Чи може людина самостійно вибрати для себе покликання до богопосвяченого життя? Відомий випадок, коли молоде подружжя хотіло посвятити свою дитину Богові у богопосвяченому житті. Принісши немовля до церкви для прийняття таїнства Хрещення, батьки заявили священикові, що будуть дуже раді, якщо їхня дитина, а це була дівчинка, черницею. Так не сталося. Хоча батьки дуже сприяли тому, щоб їхня донька пізнала всю красу богопосвяченого життя, вона цим шляхом не пішла. Цей випадок є свідченням того, що покликання дає Господь Бог відповідно до своїх планів. Тут можна навести ще один приклад. У Франції двоє молодих людей – хлопець і дівчина – хотіли вступити до монастирів, але це їм не вдалося. Так сталося, що вони познайомилися, одружилися і в них народилося дві дівчинки. Одна з них стала великою святою, яка в монастирі кармеліток в Лізьє у Франції здійснювала свій великий благословенний подвиг. Вона відома у світі як Тереза з Лізьє. У планах Господа Бога не було, щоб батьки ставали богопосвяченими особами, але Він вибрав їхню доньку. Такою була Його свята воля. До цього треба дуже серйозно ставитися. Не можна вживати жодного насилля, навіть якщо воно продиктоване дуже шляхетним, побожним бажанням віддати свою дитину Богові. Господь обдаровує цю дитину іншим покликанням.

Сказане вище стосується всіх покликань. Далі перейдемо до обговорення покликання до богопосвяченого життя.

ІІ

Одним із Богом даних покликань для людини є вибір богопосвяченого життя. Колискою можливого майбутнього покликання до монастиря чи іншої богопосвяченої спільноти є батьківський дім. У добрій християнській родині такий вибір вважають одним із можливих і з пошаною говорять про нього. Те, що батьки кажуть про богопосвячених осіб, є дуже важливим, бо дитина бере приклад з батька і матері та прислухається до їхньої думки. Якщо з вуст своїх батьків вона чує шанобливі слова про богопосвячене життя, у неї з'являється можливість побачити себе у тому стані. Тому дорослі повинні з великою повагою говорити чи то про священиче, чи про богопосвячене законне життя, не осуджуючи його, не насміхаючись навіть над помітними недомаганнями священиків чи богопосвячених осіб, бо така мова вражає юну душу, відбирає бажання навіть подумати про вступ до монастиря. У родинному колі, у колі віруючих людей не тільки народжується, а й може формуватися, або, ще краще, кристалізуватися майбутнє покликання. 

На противагу вищеописаному позитивному ставленню до богопосвячного життя можна поставити цілу низку негативних чинників. Часто батьки, особливо якщо дитина є єдиною в сім'ї, через свої суто земні плани навіть не допускають думки про те, що їхня дитина не стане фізичним продовжувачем роду. У такому середовищі навіть не згадують про можливість вибору богопосвяченого життя. Таким промовчуванням батьки ставлять перешкоди на шляху розвитку можливого Богом подарованого покликання.

Іншою перешкодою може бути те, що батьки вчать дитину поклонялася ідолам світського життя, яких дуже принадно представляють нам засоби масової інформації, художня література чи інші ділянки культурного життя як найбільш природний шлях для кожної людини, молодої чи старшої. Тут негативним впливом може бути і жадоба самих батьків насолоджуватися земними благами. Протидіючи цьому, дорослі повинні подбати про солідне релігійне виховання на підставі власного прикладу, спільної молитви, розмов на релігійні теми, читання Святого Письма, формуючи християнський погляд на все, що відбувається довкола.

Велику роль у пробудженні покликання відіграє Церква, конкретніше священнослужителі. Душпастир повинен настійно проповідувати про красу, гідність, благодатність богопосвяченого законного життя. Реалістично, а водночас по-Божому представлене таке життя дає можливість душі, яка розвивається і починає критично мислити, вибрати цей шлях для себе. Священик не може бути байдужим до можливих проявів бажання прийняти стан богопосвяченого життя або, що ще гірше, негативно до цього ставитися, роблячи тим самим велику кривду душам, яких кличе Господь Бог. Натомість душпастир повинен активно підтримувати такий вибір і до нього заохочувати. Тут слід додати, що ревний священик на власному прикладі показує, що варто присвятити своє життя Богові.

Для розвитку і плекання покликання до богопосвяченого життя надзвичайно важливе значення має духовна, релігійна атмосфера, в якій виростає молода людина. Передусім, як вже було згадано на прикладі святої Терези з Лізьє, сама родина. Однак важко переоцінити і роль душпастиря: він повинен дбати про молодих людей, які надаються до богопосвяченого життя і бажають йти цим шляхом. Та як ми щойно згадали, вказуючи на роль священнослужителя, не тільки він відповідальний за плекання покликання. Цьому повинна сприяти вся громада, насамперед стараючись бути справжньою спільнотою віруючих людей, для яких релігія, Божа воля є чимось дуже важливим і святим. Вона має молитися за покликання у своїй місцевості, у своєму середовищі. Доречно навести такий знаменний приклад в історії нашої Церкви. У 20-х роках з одної парафії у США було 37 покликань до священичого стану і богопосвяченого життя. Це заслуга не тільки отця-пароха, а й батьків та цілої спільноти, серед якої виросли такі прекрасні квіти духовного життя.

Важливу роль у плеканні покликання до богопосвяченого життя відіграють також прицерковні організації для молоді, не тільки Марійська дружина чи Апостольство молитви, а й християнські молодіжні організації, у яких молода людина зміцнює своє бажання в особливий спосіб служити Богові і людям, знаходить ту атмосферу, те середовище, в яких відчуває, що її покликання важливе і цінне для Церкви.

Дорогі у Христі, хочемо пригадати вам ще одну життєву правду. Ми повинні усвідомлювати, що покликання не є чимось самозрозумілим чи автоматичним, а що це делікатна квітка, яку треба плекати. Інколи про молоду людину, хлопця чи дівчину, кажуть, що це вроджений монах чи вроджена монахиня. Так не слід говорити, бо на покликання вказують не зовнішні прикмети, а внутрішній дар, який знаходиться у глибині людської душі. Зовнішні прикмети можуть лише вказати, що комусь життєва дорога стелиться до монастиря. Однак в загальному це покликання належить сприймати як щось внутрішнє, інтимне, глибоко записане у людському серці.

Говорячи про покликання, чи до священичого стану, чи до богопосвяченого життя, здебільшого маємо на думці молодих людей. Це природно, бо звичайно життя, спрямоване до здійснення покликання, починається в молодому віці. Однак іноді трапляється, що доросла людина, яка здобула освіту, має якесь становище у суспільстві, починає відчувати бажання посвятитися Богові в монастирі. Навіть більше, це може статися на схилі віку, у людини, в якої вже завершилася найбільш активна частина життя. Про це треба пам'ятати. Таким прикладом у нашій історії є мати Івана Мазепи. Гетьман був вже дозрілою людиною, коли вона вступила до монастиря і там закінчила своє боговгодне життя. Тому, відчувши таке покликання в дорослому чи похилому віці, ми не повинні дивуватися чи відкидати його, кажучи, що це запізно. Ніколи не є запізно, бо Господь дає свої запрошення, коли вважає це корисним і доцільним. Тому не слід виключати можливості так званих «пізніх покликань», а самі спільноти повинні бути відкритими до прийняття таких членів, бо і їх посилає Господь, щоб вони своєю посвятою зміцнили чин або згромадження, до якого вступають.

Дорогі у Христі, з усього сказаного можна зробити висновок, що плекання покликань до богопосвяченого життя є завданням всієї Церкви. Воно стосується не тільки тих людей, яких Господь запрошує до цього життя, а й усіх тих, хто щоденно молиться: «… нехай буде воля Твоя…». Бо монастирі, богопосвячені спільноти, зокрема їхня молитва і праця та їхнє свідчення Христові, в житті Церкви є надзвичайно важливими. Тому спільнота повинна старатися вимолювати в Господа ті покликання, заохочувати до них, а коли вони з’являються, шанувати і плекати їх. Помісна Церква, в якій процвітає богопосвячене життя, – це сильна Церква, це Церква, яка справді може служити своїм членам і навіть поширювати навколо себе свій благодатний вплив. Тому дякуймо Богові за ті покликання, які вже маємо, і стараймося підтримувати покликання, які Господь у нашій Церкві дає. 

+ ЛЮБОМИР

Дано в Києві,
при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,
10 лютого 2010 року Божого

Доручаємо отцям-душпастирям прочитати це Пастирське послання на усіх богослужіннях у неділю, 14 лютого 2010 року Божого.