Печать
Рубрика: Духовная жизнь
Просмотров: 9904

Рейтинг:  0 / 5

Звезда не активнаЗвезда не активнаЗвезда не активнаЗвезда не активнаЗвезда не активна
 

Отець Юліян Катрій, монах Чину св. Василія Великого, склав дуже корисну для православних католиків книгу «Пізнай свій обряд», в якій роз'яснюються празники та обряди києво-візантійського католицтва.

 

Пропонуємо вашій увазі роз'яснення одного з найбільших церковних свят — празника Покрову Діви Марії.

Празник Покрову Пресвятої Богородиці

"Величаємо тя, Пресвята Діво,
Мати Христа Бога нашого,
і славимо всеславний покров твій"
(Величання з XVI віку).


ПокровПоміж Богородичними празниками нашого церковного року на особливу увагу заслуговує празник Покрову Пресвятої Богородиці. Культ Божої Матері як Покровительки нашого народу тягнеться золотою ниткою від княжих часів аж до сьогодні. Секрет того постійного, улюбленого й ревного культу Богоматері як Покровительки, лежить, мабуть, в тому, що тут ідеться не про земне і людське, але небесне й могутнє заступництво. А такого заступ­ництва й опіки хоче кожна людина, родина й народ. Від самого початку існування нашої держави ми постійно мали великих і сильних ворогів. Тож нічого дивного, що наш народ шукав такої допомоги й опіки, проти якої не може встояти жодна людська сила, а тією поміччю був якраз покров Пречистої Діви Марії. Тому празник Покрову завжди був і є для нашого народу днем великого вияву любови і вдячности до Пресвятої Богородиці та днем радісної прослави і звеличення її покрова й заступництва.

ВСТАНОВЛЕННЯ ПРАЗНИКА ПОКРОВУ

Головний мотив, який причинився до встановлення цього празника, це видіння святого Андрія Юродивого. Царгород, столицю Візантії, облягали араби. Ціле місто й народ перебували у великій тривозі. У храмі Пресвятої Богородиці на Влахернах, де зберігалася її риза, правиться всеночне. Молячись, народ переповнив церкву. Між народом ревно молиться про охорону міста святий Андрій Юродивий зі своїм учнем Епіфанієм. Відправа закінчується. Святий Андрій бачить, як від царських дверей — так звалися у греків головні вхідні двері церкви — йде світлом осяяна Пресвята Богородиця у супроводі святого Йоана Хрестителя і святого Йоана Богослова та при співі великого хору святих. Божа Мати підходить до престолу, вклякає, довго молиться і заливається сльозами. Відтак встає, здіймає зі своєї голови преясну хустку-покров-омофор, по-грецьки мафоріон, і широко простирає її над народом у церкві. Видіння зникає. Святий Андрій та Епіфаній, які бачили це видіння, зрозуміли, що Пресвята Богомати прийшла, щоб врятувати місто. Звістка про чудо блискавкою розноситься по всьому місті. Вороги відступають. Місто врятоване.

Від тієї хустки-покрова і празник дістав свою назву. Покров-омофор став символом опіки і заступництва Пречистої Діви Марії.

Ким був святий Андрій Юродивий? Назагал історики вважають, що він за походженням був скитом-слов'янином з південних земель Руси-України. Разом з иншими невільниками опинився в Царгороді в одного багатого пана. Тут пізнав і полюбив християнську віру. Роздумуючи над словами святого апостола Павла: "Ми нерозумні Христа ради, ви ж у Христі розумні" (1 Кор. 4, 10), — він почав поводитися, як нерозумний-юродивий, звідси і його назва. Діставши від пана свободу, він багато часу проводив у молитві й читанні святих книг.

Коли жив святий Андрій і коли було чудо покрова? На це питання тяжко дати чітку й задовільну відповідь. Думки істориків розділилися. Одні кажуть, що святий Андрій жив за панування цісаря Льва І Великого (457-474), тобто у V ст., більшість пересуває роки життя святого Андрія на часи цісаря Льва VI Мудрого (886-911), тобто на початок X ст.

Свято Покрову у греків було місцевим празником і після падіння Царгорода в 1453 р. його перестали святкувати. Не знати також, чому якраз 1 жовтня стало днем празника. Можливо, що того дня святий Андрій мав видіння, а можливо тому, як дехто думає, що того дня Східна Церква відзначає пам'ять святого Романа Сладкопівця, який склав багато гимнів у честь Пречистої Діви Марії. Наступного дня після празника наша Церква святкує пам'ять святого Андрія Юродивого.

Празник Покрову має службу великих свят зі всеночним, але не належить до 12 великих празників. Він не має ані перед- ані попразденства. Львівський Синод 1891 p., редукуючи празники, наказав цей празник переносити на неділю.

ПРАЗНИК ПОКРОВУ В УКРАЇНІ

Східна Церква у своїх богослужбах залюбки підкреслює три найбільші привілеї Пресвятої Богородиці: її богоматеринство, її вседівицтво і її заступництво за нас перед Богом. І якраз цей третій привілей Божої Матері найбільше припав до серця нашому народові. Наші князі, королі, військо, козаки й гетьмани радо вибирають Пречисту Діву Марію за свою покровительку й опікунку.

Князь Ярослав Мудрий у 1036 році розбиває печенігів і з вдячности до Бога і Його Пресвятої Матері будує в Києві собор святої Софії і храм Благовіщення на Золотих Воротах. У 1037 році у церкві Благовіщення він віддає увесь народ під опіку Божої Матері. І так, з волі нашого монарха Пресвята Богородиця стає офіційною Заступницею, Покровителькою і Царицею нашого народу.

До неї в тяжкі хвилини звертаються наші князі і їхнє військо. Князь Мстислав, що княжив у Тьмуторокані, у бою з черкесами обіцяє збудувати церкву в честь Божої Матері, якщо вона допоможе йому перемогти ворога. Він перемагає і радо виконує свою обітницю.

Князь Володимир Мономах у своїх споминах каже, що перемогу над половцями завдячує Богові і Пречистій Діві Марії. Він навіть укладає окрему молитву в її честь. Наші князі і їхнє військо, йдучи в похід проти половців у 1103 p., складають обіти Богові і Пречистій Діві Марії і вщент розбивають половців. Князь Ігор Святославич, герой епосу "Слово о полку Ігоревім", після втечі з неволі, йде з поклоном до чудотворної ікони Божої Матері Пирогощі, щоб подякувати їй за допомогу і рятунок. Галицький король Данило після успішного походу на Чехію поспішає з подякою до ікони Пречистої Діви Марії в Холмі та складає до її стіп багаті дари.

Деякі наші князі на своїх печатках використовують іконки Божої Матері або молитви до неї. У нові часи в Україні знайдено дуже старовинні золоті, бронзові й мідні нашийні іконки, які по-грецьки називають енколпіями. Один з таких енколпіїв має грецький напис: "Богородице, будь моїм покровом і охороною, амінь".

Наші славні запорожці на Січі збудували церкву в честь Покрову Пресвятої Богородиці з іконою її покрову. На іконі понад Пречистою був надпис: "Ізбавлю і покрию люди моя... ", а від запорожців, що під іконою, простягнена лента вгору до Божої Матері з написом: "Молим, покрий нас честним Твоїм покровом і ізбави нас от всякого зла". Вибираючись в похід на ворога, козаки вислухували молебень до своєї Покровительки і ревно співали "Под твою милость". Вернувшись щасливо з походу, поспішали до неї зі щирою подякою. В їхній бойовій пісні "Нумо, хлопці, до зброї" є такі слова: "Нам поможе святий Юр ще й Пречиста Мати турка звоювати".

Геройська Українська Повстанська Армія 30 травня 1947 року проголосила празник Покрову своїм офіційним святом.

За прикладом своїх провідників й увесь наш народ плекав глибоку набожність до Пресвятої Богоматері як своєї Опікунки, Покровительки і Заступниці. Він завжди з великим довір'ям звертався до неї і благав її допомоги чи то в справах особистих, чи родинних, чи в часи всенародного лихоліття. Її свята ікона знаходиться в кожній українській хаті. Історія нашого народу записала багато чудесних випадків допомоги Божої Матері, передусім під час нападу ворогів на нашу землю.

Хто не знає чудесну охорону почаївського монастиря в липні 1675 року перед турецькою облогою? На ревну молитву монахів і вірних Пресвята Богородиця з'явилася над монастирською церквою і своїм омофором заслонила монастир. Ту чудесну подію увіко-вічнила пісня в честь Божої Матері "Ой, зійшла зоря вечеровая, над Почаєвом стала".

Почитання Пресвятої Богородиці в українському народі, як Заступниці і Покровительки, найкраще з'ясовує сільська хроніка Яжова Старого в Галичині. Згадуючи про страшні татарські напади і небесну опіку Пречистої Діви Марії, у хроніці сказано: "Нарід перестрашений і збідований втікав до своєї церковці, падав на коліна перед іконою Божої Матінки, молився гаряче й ніколи не був позбавлений її опіки".

ДУХ БОГОСЛУЖЕННЯ ПРАЗНИКА

Богослуження цього празника віддзеркалюють глибоку і давню віру Східної Церкви й нашого народу в заступництво й опіку Пресвятої Богоматері.

На стихирах малої вечірні Церква закликає всіх вірних святкувати празник Покрову: "Прийдіть, всі любителі празника, і прославмо чесний покров Божої Матері. Вона бо до Сина благально руки простерла, а її святим покровом увесь світ покритий. Тому устами й серцем, піснями і співами духовними, з усіма, що прибігають, празнуймо світло".

У стихирах вечірні й утрені, у тропарі й каноні свята Церква виливає і оспівує свою дитинну любов, беззастережне довір'я в її могутню опіку і швидку допомогу, її значення в нашому спасенні та превелике материнське милосердя. "Богородице чиста, — співаємо в першій стихирі великої вечірні, — ти велике заступництво для печальних. Ти скора помічниця, спасення й укріплення світу. Ти глибина милости, джерело Божої мудрости, для світу покров. Величаймо, вірні, і славімо невимовно її світлий омофор. Благодатна, радуйся з Тобою Господь, що подає світові велику милість".

У сідалні на третій пісні канона сказано: "Ревна й непобідна Заступнице, уповання певне й бездоганне, стіно, покрове і пристановище прибігаючих до Тебе, Приснодіво чиста, моли з ангелами Твого Сина й Бога, дати світові мир і спасення і велику милість".

Тропар дев'ятої пісні канона славить її привілей зціляти недуги душі й тіла та вибавляти від усіх бід: "Ти приняла від Бога дар, щоб, як Божа Мати, зціляти недуги всіх християн і від бід вибавляти і гріхи прощати і з неволі та від усякої нужди спасати. Тож і нами не погорди, Госпоже, бо ти знаєш, чого потребуємо: здоров-ля для тіла і спасення для душі".

Святий Отець Пій X в 1912 році сказав до нашого єпископа Микити Будки такі слова: "Ваш народ не може загинути, бо має дві запоруки: ваш народ любить Євхаристійного Ісуса і Пречисту Діву Марію. З цими запоруками народ не може пропасти".

Так, ми сильно віримо, що гаряча набожність нашого народу до Пресвятої Богородиці, як своєї Покровительки й Заступниці, є найкращою запорукою, що вона ніколи не опустить нашого народу і заступиться за нього перед своїм Сином та випросить у Нього ту превелику ласку, що на наших рідних землях упаде царство тьми й неволі і знову запанує царство її Божого Сина. А тоді знову, як колись, наш народ сотнями й тисячами попливе до її престолів, щоб віддати їй честь, як своїй вірній і невтомній Заступниці, Опі­кунці й Цариці.

СВЯЩЕННОМУЧЕНИК ТЕОДОР РОМЖА (додаток)

Ще один мученик української землі, який не схилив своєї голови перед кривавим молохом комуністичного терору, славний син Закарпаття, великий мученик за віру...

Народився 14 квітня 1911 року в сім'ї службовця у с. Великий Бичків Рахівського району. Після завершення початкової освіти в рідному селі батьки віддають його на навчання до Хустської гімназії. Закінчивши гімназію, 19-річний юнак вступає до Ужгородської духовної семінарії. "Дух дме, куди хоче..."[1] І лише праведна душа справжнього святця може пізнати ці непідвладні людському розумові глибинні пориви. З волі настоятелів молодий богослов простує до Вічного Міста, щоби там, у Столиці славних Верховних апостолів Петра і Павла, довершивши пізнання основних філософських та богословських наук, прийняти у 1936 році священичі свячення з рук російського католицького єпископа східного обряду Олександра Євреїнова. Після повернення додому душпастирює спочатку в с. Березово, поблизу м. Хуста, а потім — як духівник — в Ужгородській духовній семінарії, де одночасно викладає також філософію. Незабаром після смерти єпископа Олександра Стойки (1943), довголітнього ординарія Мукачівської єпархії, Святіший Отець призначає Теодора Ромжу на вакантний єпископський престіл, а вже 24 вересня 1944 року відбувається його хіротонія. Нелегкий тягар спочив на плечах молодого владики. Адже саме в ці дні Закарпаття з рук фашистських окупантів перейшло під командування радянської влади. Радянські війська продовжували бути визволителями зовсім недовго. Вже незабаром розпочався масовий наступ на Греко-Католицьку Церкву Закарпаття.

Як і у випадку инших наших блаженних мучеників цих часів (див. 27 червня), влада вимагала від єпископа, клиру та вірних здійснити "перехід" чи "возсоєдиненіє" з Російською Православною Церквою, а радше з тим, що залишилося від неї після нещадних репресій з боку безбожницького режиму СРСР. Але ні єпископ, ні його священики, ні миряни не бажали торувати Юдиних стежок. "Вдарю пастиря — і розбіжаться вівці"[2], — така зовсім не біблійна думка спала на гадку сталінського ката, "... єпископ Ромжа і його заступник Хіра повинні бути негайно в тій чи іншій формі позбавлені можливості продовжувати тягнути майже півмільйона радянських людей Закарпаття до Риму, їх необхідно негайно позбавити можливості продов­жувати творити антидержавну, антипатріотичну справу"[3] спасіння людських душ! Саме такими словами 1 жовтня 1947 року звертався до свого "захисника" — обкому компартії та вищого начальства уповноважений у справах Російської Православної Церкви у Закарпатській області "товариш" І. Ромер. А вже 27 числа цього ж таки місяця, коли єпископ разом зі своїм супроводом повертався додому після посвячення оновленого в с. Лохово Мукачівського району храму, вантажний "Студебекер", який віддавна підозріло слідував за ними назирці, на пустинній дорозі, неначе вичекавши момент, на повному ходу врізався в кінну бричку і підім'яв під себе всіх шістьох подорожніх. Здавалося б, випадковість, якби не поведінка "пасажирів" вантажівки: вмить вискочивши з автомобіля, вони заповзялися добивати потерпілих залізними прутами. На щастя, за яку хвилю-другу над'їхала поштова машина, тож невдахи-садисти вимушені були швидко відступити — вони сіли в "бобик", що невідступно слідував за "Студебекером" і з поспіхом віддалились. Поштовики відвезли потерпілих до міської лікарні Мукачева та передали їх в дбайливі руки медперсоналу. Стан владики був чи не найгіршим, адже після наїзду нападники вилили всю свою лють саме на нього. Одначе молитви вірних та жертвенність медперсоналу, до складу якого входило і кілька монахинь переслідуваної Церкви, робили своє — кир Теодор потрохи набирався сили, вже через два дні його стан більше не викликав ніяких побоювань за життя. Але такий поворот подій не був передбачений складеним сценарієм: єпископ повинен був померти! Допуст Господній — рукою молодої дівчини диявол смертельно жалить владику, отрута миттєво робить свою справу, 1 листопада життя Преосвященного обривається... Але не в муках, а з блаженною посмішкою на устах, не зі стиснутими від відчаю чи ненависти кулаками, а з обвитими вервичкою пальцями — таким було його переставлення. Бог забирав його, і він відчував це. Забирав, щоб дати йому радість святих і тим вчинити незміримо сильнішою силу його заступництва і молитви за своїх вірних. Блаженний він і блаженні ті, гора віри яких не похитнулася від ударів безбожницької сили під враженням від слова його проповіді і від прикладу його славного життя і мученицької кончини. Блаженні й ми, бо віруємо Христові, торжествуючи славну пам'ять великого свідка Його ізбавительних страждань і спасенного Воскресення[4]!

Під час пастирського візиту Святішого Отця Івана Павла II в Україну було беатифіковано українських новомучеників. Празник священномученика єп. Теодора Ромжі призначено святкувати 19 жовтня (за григоріянським стилем 1 листопада)[5].

о. Роман Тереховський

 

Посилання

[1] Пор. Йо. 3, 8а
[2] Пор. Мт. 26, 31б та Зах. 13, 7б.
[3] Карпатський край, NN 31-34, 1992. — С. 13.
[4] Пор. Йо. 20, 296.
[5] Див. текст акту беатифікації в: Душпастирська візитація Святішого Отця Івана Павла II, Папи, в Україну 23—27 червня 2001 року, Typis Vaticanis [2001], с. 284.

 


Друкується за виданням: о. Юліян Катрій, ЧСВВ. Пізнай свій обряд. — Рим: Видавництво ОО. Василіян. 

Перевидано: Львів — Монастир Свято-Іванівська Лавра Видавничий відділ «Свічадо» — 2004.