Печать
Категория: Православно-католические отношения
Просмотров: 2382

Рейтинг:  5 / 5

Звезда активнаЗвезда активнаЗвезда активнаЗвезда активнаЗвезда активна
 
Флорентійська Унія

Що спільного і що відмінного між двома уніями — Флорентійською та Берестейською? Наскільки актуальними є ці дві спроби поєднання православних і католиків для України сьогодення? Якою була роль Київської Церкви у Флорентійському та Берестейському соборах? Про це все — у невеличкому історичному нарисі.

Ἵνα πάντες ἓν ὦσιν — ut unum sint — нехай всі єдиними будуть! Ці слова з Євангелія від Івана (17:21) настільки часто можна почути під час різноманітних екуменічних конференцій, прочитати в численних статтях, зауважити у якості епіграфів до опублікованих проповідей, роздумів, книг, що з часом гострота Христового дієслова починає втрачатися, вухо звикати, серце — не реагувати. Втім, цими словами можна окреслити мото існування Церкви у всі її часи протягом всієї історії. Навіть не місія навчити всі народи стала ключовим гаслом церковного життя — місії починаються, і згасають, народи навертаються, або відкидають Добру спасенну новину, але прагнення та пошук єдності залишаються нездійсненим ідеалом і заповітом Спасителя. Заповітом, який його учні порушили вже в перші десятиліття існування Екклесії, ідеалом, якого неможна уникнути жодному його учню, для котрого слова Вчителя хоч чогось варті.

Наскільки жахливими є історії розбрату та суперечок між церквами та християнами, настільки ж яскравими та благородними є спроби подолати розділ, повернути колишню єдність Божого Зібрання. Кривавим та чорним позначено 1054 рік — дату остаточного розриву між Константинополем та Римом, яка стала кульмінацією всіх багатовікових суперечок першого тисячоліття. Золотим та кольором неба сяють 1439 та 1596 роки, адже в ці славетні літа християни Заходу та Сходу знов поновлювали євхаристиійне спілкування, стаючи направду Єдиною Церквою з Символу віри. Єдина, свята, католицька і апостольська Церква раділа цьому воз'єднанню, але, на жаль, обидва рази недовго…

Фераро-Флорентійський вселенський собор 1438–1445

Розмови про те, щоби скликати поєднавчий Вселенський собор між католиками та православними велися вже за століття до Флорентійської унії. Зокрема, відомий своєю полемікою з Григорієм Паламою Варлаам Калабрійський закликав 1339 року до цього Папу Бенедикта ХІІ, а візантійський імператор Йоан VI Кантакузин офіційно звернувся до Риму з такою пропозицією у 1350 році[1]. Рим ставився до цих пропозицій прихильно, хоча обговорювати догматичні питання не прагнув, посилаючись на вже здійснену раніше Ліонську унію, вважаючи Другий Ліонський собор (1274) Вселенським, а його рішення — діючими. Втім, наприкінці 30-х років XV століття обидві сторони були готові до зустрічі і розпочали Собор у місті Ферарі в 1438 році.

Кульмінацією Фераро-Флорентійського собору, який православні того часу вважали восьмим, а католики — сімнадцятим Вселенським собором, стало підписання в 1439 році унії — документу про відновлення єдності між церквами візантійської традиції на чолі з Константинополем та західної в особі Риму. Особливість собору полягала в тому, що до єдності східних християн підштовхнула, перед усім, небезпека турецької навали через що  Константинополь шукав підтримки в латинського Заходу. Роль візантійського імператора Іоанна VIII Палеолога у мотивуванні східних єпископів була дуже значною[2]. Але було би неправильним зводити мотиви унії лише до політичних. Ціла плеяда впливових православних постатей тих часів прагнула єдності з Католицькою Церквою. До таких можна віднести і самого Константинопольського патріарха Йосифа II, і видатного Київського митрополита Ісидора, і — для нас це особливо важливо — іншого руського єпископа з Суздалю, підпис якого теж можна знайти під фінальним унійним документом. Така жвава участь представників Київської Церкви є яскравим свідченням довготривалого пошуку єдності, який був притаманним християнам Русі з моменту розриву спілкування Римом та Константинополем в середині ХІ століття.

Другою особливістю Флорентійського собору було вирішення головних богословських суперечностей, які виникли між православними та католиками протягом віків і давалися взнаки вже під час так званої Фотієвої схизми (друга пол. ІХ ст.). Найкращі богослови Сходу і Заходу обговорювали під час соборових засідань питання походження Святого Духа (Filioque), можливість служити літургію на квасному та прісному хлібі, пости, першість Римської кафедри у Вселенській Церкві і багато інших спірних питань. У всьому вдалося дійти згоди, хоча, як показала подальша історія, не всі представники Сходу були у цьому погодженні щирими — вже за кілька років після собору частина підписантів відмовилися визнавати унію і заявили про помилковість свого попереднього рішення. Втім, саме Флорентійська унія була ключовим мотивуючим моментом, який спонукав пізніше богословів і ієрархів Київської митрополії шукати сособів поновлення єдності з Римським архієреєм.

Отже, Флорентійський собор не призвів до тривалої єдності католиків і православних. Політичні обставини і відсутність консенсусу в середині помісних Православних Церков призвели до того, що розкол поновився і навіть поглибився.

Берестейський собор Руської Церкви 1596 р.

Не такою була доля Берестейського собору. На відміну від Фераро-Флорентійського, Берестейський собор не був вселенським. Це був помісний собор Київської митрополії Константинопольського патріархату, юрисдикція якої поширювалася на більшу частину сучасної України, Литву та Білорусь.

Київські християни весь час з моменту схизми були заручниками політики більш впливових церковних кафедр. Розрив Риму з Константинополем ціле століття на Русі не сприймали як факт розділення Церкви. І після Схизми Русь урочисто приймала делегації Римської Церкви, святкувала окремі латинські свята, вінчала шлюби між вірними візантійського та латинського обрядів без жодних пересторог[3]. Навіть після відмови православних патріархатів визнавати рішення Флорентійського собору, Київський митрополит Місаїл у соборному меморіалі від 1476 р. висловлює бачення стосунків з Римською Церквою як з Церквою-сестрою Константинополя і закликає співбратів у єпископстві поновити сопричастя з обома патріархатами. За таку поведінку дослідники називають Місаїла «провісником унійних прагнень русинів»[4]. Наприкінці XVI століття вже весь єпископат митрополії хоче з’єднатися з Римом, про що свідчать наміри, висловлені в Декларації чотирьох єпископів Київської митрополії про готовність прийняти унію з Римом (1590), а також Декларація митрополита Михайла Рагози і єпископату Руської Церкви про готовність прийняти унію з Римом (1594). Мотивом було уберегти Київську Церкву від єресей, що насувалися з протестантської Європи, подолати кризу, викликану духовним занепадом та неосвіченістю духовенства[5], а також захистити руські церкви, обряди та звичаї від спроб латинізації з боку польської державно-церковної влади. Проте найповніше ідеї та мотиви воз’єднання були викладені в 33 артикулах[6] (1595), які стали програмою здійснення Берестейської унії роком пізніше. На жаль, постреформаційний Рим не сприйняв ці артикули належним чином, і у папському унійному документі Magnus Dominus et laudabilis nimis вони ніяк не згадуються.

Одночасно з унійним в Бересті був проведений собор супротивників Унії, в якому взяли участь двоє єпископів Київської митрополії і два єпископа інших православних юрисдикцій. В соборовому декреті проголошується позбавлення сану та уряду єпископів, що прийняли Унію, з формулюванням «за відступлення від східної церкви». Внаслідок цього собору, а ще більше — через поставлення нової нез’єднаної ієрархії Єрусалимським патріархом в 1620 році, протистояння перейшло на рівень низового духовенства і монашества і протягом кількох століть Київська Церква зазнавала драми розділеності, яка триває аж до сьогодення.

Спільне і відмінне між двома соборами

Серед спільних рис Флорентійського та Берестейського соборів можна впевнено назвати прагнення подолання розколу, щире бажання єдності більшістю ієрархів обох сторін, наявність політичних передумов і відкинення єднання православними патріархатами пізніше або відразу.

З іншого боку, масштаб та наслідки соборів є дуже різними. Флорентійський був за всіма ознаками Вселенським, а Берестейський — помісним собором, але перший не дав довготривалої єдності, тоді як другий привів до постання та розвитку унійних християн русько-візантійської традиції, які самим фактом свого буття і сьогодні кидають виклик роздільному існуванню апостольских Церков Сходу і Заходу. За думкою історика Юрія Федоріва, у Флоренції було більше політики, а в Бересті — любові, саме тому перший собор не дав результату, а другий — закріпив єдність на віки: «Було б краще, коли б мотиви залагоди церковного спору і розколу були менше світські, а більше релігійні, тоді і той Фльорентійський собор, який мав загоїти рани у Христовій Церкві, був би мав кращі і триваліші наслідки»[7].

Якщо у Флоренції латинська Церква спілкувалася зі Східними патріархатами як з рівними, визнаючи їх як Церков-сестер, то у подіях Бересту проглядується зовсім інша екклезіологія — пост-тридентська, згідно якої існує лише одна правдива Христова Церква — Римська, а всі інші християнські спільноти, якою би не була їхня гідність до того, мають повертатися до Церкви через покаяння і підпорядкування Папі в його безпосередній юрисдикції.

Ці два собори, дві спроби повернення до єдності, дають нам, сучасним християнам, багато матеріалу для роздумів. Незважаючи на те, що православно-католицькі Баламандські угоди[8] визнали уніатизм хибним шляхом поєднання, Флорентійський та Берестейський собори показали нам, що здійснювати наказ Христа можна і треба, навіть якщо це здається нереальним. Але тільки дія Святого Духа може зробити наслідки наших змагань тривалими і лікуючими.

 Примітки

[1] Дж. Ґілл. Флорентійський собор. Львів 2016, с. 24-25.

[2] Роль візантійських імператорів у скликанні Вселенських соборів для Православної Церкви завжди була вирішальною. Більше того, без ініціативи імператора, перші собори взагалі були би неможливі, адже потребували значної фінансової підтримки у скликанні і політичної — в імплементації соборних рішень в межах імперії. Втім, на жаль, мотиви можновладців-ініціаторів часто були далекі від духовних і пояснювалися бажанням зберігати мир та спокій у державі, іноді ціною відступлення від правовір’я.

[3] В. Гринєвич. Минуле залишити Богові. Львів 1998, с. 17.

[4] Там само, с. 51.

[5] «Корумпованість вищої єрархії супроводжувалася невіглаством та моральним занепадом парохіяльних священиків і монахів». Борис Ґудзяк. Криза і реформа: Київська митрополія, Царгородський патріархат і ґенеза Берестейської унії. Львів 2000, с. 86.

[6] Основні документи Берестейської унії. Львів 1996, с. 54-61.

[7] Ю. Федорів. Історія Церкви в Україні. Львів 2001, с. 148.

[8] Баламандські угоди (1993) не мають зобов’язуючої сили ані для католиків, ані для православних, але містять важливі декларації, які відзеркалюють сучасний стан православно-католицького бачення єдності.