Печать
Рубрика: История Церкви
Просмотров: 9911

Рейтинг:  0 / 5

Звезда не активнаЗвезда не активнаЗвезда не активнаЗвезда не активнаЗвезда не активна
 

Стаття присвячена малодослідженій проблемі церковно-релігійного життя на адміністрованих румунами теренах Трансністрії в роки Другої світової війни, а саме – діяльності католицької та лютеранської місій.
Ключові слова: Трансністрія, Румунська православна місія, католики, лютерани.

 

Pro Sanctus Spiritus: місіонери чи «рука Ватикану» в Трансністрії

Микола Михайлуца
кандидат історичних наук, доцент,
завідувач кафедри українознавства
Одеського національного
морського університету

 

Доповідь на конференції «Митрополит Андрей Шептицький: церковно-релігійна та громадсько-політична діяльність». Одеса, 2007.


У наших наукових та науково-публіцистичних розвідках останнього часу переважала проблематика, присвячена різносторонній діяльності Румунської православної місії в Трансністрії. Однією з цікавих сторін релігійного життя в роки Другої світової війни є діяльність католицької та лютеранської місій на окупованій румунами території між Дністром і Південним Бугом, тобто в “губернаторстві Трансністрія”.


Обрана нами тема, як і багато інших, залишалася б і надалі поза увагою наукових інтересів істориків та релігієзнавців, якби демократизація державного життя, активно розпочата після досягнення незалежності України, не уможливила роботу дослідників в архівосховищах УСБ України, МВС України, інших установ та відомств. Донедавна деяким моментам історії католицької місії в Трансністрії і, безпосередньо, трагедійним стосункам каральних органів СРСР і католицького духовенства в період після визволення територій у 1944-1945 роках на теренах Трансністрії, та й то персоніфіковано, приділяв увагу плідний український історик Ю. Данилюк (м. Київ) у статті, надрукованій у збірці “Церква як об’єкт уваги спецслужб”. Кількома сторінками згадує про трансністрійське життя католицьких священиків і французький історик А. Венгер у книзі “Rome et Moscou. 1900-1950”, перекладеній на російську та виданій у Москві в 2000 р. [3]. Як у першому, так і в іншому випадку, героями історичних нарисів були двоє священиків-католиків східного обряду – П’єтро (Петро) Ангелович Леоні та Жан (Іван) Маврит’євич Ніколя. Вони біли заарештовані УНКГБ по Одеській області за причетність до діяльності у складі Католицької місії в Трансністрії протягом 1943-1944 рр. Проте в названих статтях подавалась переважно біографічно-довідкова інформація про цих людей, і не досліджувались мета, роль та діяльність римо-католицької місії, проблеми внутрішнього міжконфесійного характеру тощо.


Поряд з тим, у середовищі представників румунської історіографії, на фоні католицького та православного протистояння за впливи на населення у захоплених землях, чітко актуалізується гостра проблема – тема стосунків православної церкви, католицької церкви і єврейства в Румунії та на окупованих нею територіях. Як пишуть самі румуни, це питання досить дискусійне і маловивчене. Варто назвати основні аспекти проблеми, які висвітлюють Адріан Ґабор (Adrian Gabor), професор факультету Теології і Ортодоксії імені Патріарха Юстиніана в Бухарестському університеті і Адріан Ніколае Петку в статті “Православна церква і євреї в часи Антонеску”[4, р. 13-16]. У дослідженні, зі слів авторів, “дається аналіз дискусійним підходам та безпідставним думкам” з приводу цієї проблеми. Дискусія розгортається в традиційному колі проблем: “Румунська православна церква і єврейське питання” і “Румунська католицька церква і проблеми єврейства”. Стосовно навернення євреїв в іншу віру, в тому числі у християнську, в різних її обрядах, автори статті наводять цікаві дані, наприклад, що в Румунії у 1942 році 4631 єврей прийняв християнство (з 292 тисяч, що проживали на той час у межах держави). З них 1743 були православними, 613 греко-католиками, 1546 римо-католиками, 360 реформаторами, 231 лютеранами і 138 інших конфесій [4, р. 16].


У таких досить блідих історіографічних умовах і, до того ж, малочисельному пласті джерельного матеріалу, нашим завданням бачимо спробу рухатися у напрямку емпіричного осмислення міжконфесійної ситуації в Трансністрії та ставлення окупаційної влади до релігійних потреб різних соціальних та етнічних груп і, задля порівняння, прослідкуємо хоча б персоніфіковано, подальшу долю кліриків-католиків та їх стосунки із радянськими спецслужбами.


Румунська окупаційна адміністрація у Трансністрії в духовно-релігійній царині свою політику будувала певною мірою толерантною. Бо, з одного боку, спроба приєднання відроджуваного місцевого православ’я (переважно російського, дореволюційного) до Румунської православної церкви (РПЦ) була в її безпосередніх інтересах і звичайно ж у сфері інтересів Румунського Патріархату. З іншого, позиціонування Румунії у передвоєнному зовнішньополітичному просторі та безпосередньо в роки війни, особливо у стосунках з католицькою Італією та лютеранською Німеччиною, зобов’язували кондукатора Й. Антонеску та уряд бути терпимішими до релігійних уподобань етнічного населення, яке сповідувало католицьке та протестантське віровчення. Щоправда, за твердженням А. Венгера, в серпні 1941 р. німецька місія ставила до відома румунського міністерства у справах релігійних культів, що Берлін категорично забороняє католицьким священикам доступ на окуповані території [3, с. 541]. Проте союзницькі стосунки у воєнно-тактичних планах і захватницьких інтересах не призвели до явного загострення ситуації і протистояння на міжконфесійному рівні.


Різноманітні румунські документи свідчать, що в Трансністрії, як і в Бессарабії, вільно відправляли службу представники різних християнських конфесій та різних релігій, за виключенням українських церков (йдеться про УАПЦ, УГКЦ), іудеїв та сектантів, які піддавались фізичному та моральному знищенню та гонінням. Наскільки відроджуване церковне православне життя було інтенсивним і значущим для румунського режиму, свідчить, між іншим, кількість зорганізованих, надісланих і використаних місією в Трансністрії на початку 1943 р. представників православного кліру – 285 осіб, з яких 152 були місцевими жителями [7, с. 30, 48].


Поряд з чисельними православними парафіями діяли католицькі та лютеранські релігійні осередки. Наприклад, євангелісти-лютерани становили дуже незначну за чисельністю групу віруючих в Трансністрії – біля 50 тис. осіб. Заради них румунський уряд дозволив утворити місіонерські групи. Після чого, з Німеччини до німецьких колоній півдня України прибули 24 священики – проповідники та пастори євангельсько-лютеранської церкви. Через деякі протиріччя між керівництвом румунської православної церкви і німецькою військовою адміністрацією вплив священиків-лютеран був обмежений і поширювався лише на німецькі поселення такі як: Люстдорф (зараз с. Чорноморка під Одесою), Гросс-Лібенталь (зараз с. Великодолинське), Ландау (зараз с. Широкий Лан Миколаївської обл.), в присілках Кривоозерського та Врадіївського повітів та ін. [6, арк. 1-10].


По відношенню до римо-католицької церкви румунська влада була значно толерантнішою аніж до дрібних та малочисельних груп сектантів, які відособлювалися від панівної Румунської православної церкви і не бажали їй підкорятися, через що діяльність цих відгалужень було категорично заборонено. У свою чергу євангелісти та католики, за визначенням уряду Трансністрії, проявляли виключно слухняну поведінку. За нашими підрахунками, в 1942–1943 рр. у Любашівській та Кривоозерській волостях мешкало понад 50 тис. душ, з них переважну більшість становили православні люди. Поміж вказаного населення нараховуємо лише 341 католика [6, арк. 1-17]. Разом вони становили незначний відсоток від православного населення волостей. “Маю в районі населення 40 тис. душ, з яких 300 душ католиків...”[5, арк. 39] – писав у своєму донесенні від 23 лютого 1942 р. субпротоієрей Г. Іляш протоієрею Голтського повіту про етноконфесійну ситуацію у Кривому Озері.


За підрахунками молдавської дослідниці Р. Соловєй, у Трансністрії було біля 50 тис. римо- і греко-католиків [8, р. 122], для яких румуни організували Католицьку місію в Трансністрії (далі – КМТ) на чолі з монсеньйором Марком Глазером. Для виконання місіонерської ролі за згодою румунського уряду маршала Антонеску сюди було направлено 14 священиків із різних місцевостей Румунії. Недаремно саме М. Глазеру було доручено “пастирське окормлення Бессарабії і Трансністрії”, про що його повідомив нунцій у Бухаресті 10 вересня 1941 р. Доля монсеньйора Глазера була пов’язана з селищем Ландау. Тут, у німецькій колонії неподалік від Одеси, заснованій у 1815 р. прибульцями із Ландау (Рейнський Пфальц), він народився, проходило його дитинство та юнацькі роки.


У липні 1942 р. він був призначений на посаду апостольського візитатора Трансністрії, а 25 липня 1943 р. у Бухаресті – посвячений в чин титулярного єпископа Цезарепольського. Трансністрійська газета “Буг” від 4 серпня 1943 р. подавала інформацію про те, що 30 липня, під час прибуття з Бухаресту до Одеси єпископа Марка Глазера, католики влаштували своєму архіпастирю урочисту зустріч. А вже “1 серпня в католицькому костьолі, по вулиці А. Гітлера 33 (тепер, вул. Катерининська), за участі великої кількості віруючих, єпископ о. Марком Глазером відслужив літургію, де була виголошена проповідь німецькою, польською, румунською, італійською та російською мовами” [2].


Наприкінці березня 1944 р., коли радянські війська вже наближалися до Одеси, побоюючись розправи за німецьке походження, єпископ залишив місто і перебрався до Бухаресту. Однак в червні 1950 р., після арешту румунським прорадянським режимом був підданий тортурам і помер у ясській буцегарні.


Значну допомогу в місіонерській справі єпископу Глазеру надавали вже згадувані нами католицькі священики: єзуїт, військовий капелан, італійськопідданий, настоятель Одеського католицького костьолу П’єтро Леоні та ассумпціоніст (монах ордену – Закон матері Божої, який був орієнтований на Східну Європу – М. М.) Жан Ніколя – французькопідданий, священик Одеського французького католицького костьолу [1, арк. 1-222].


Ознайомлення з матеріалами архівно-слідчої справи, заведеної органами НКДБ в Одеській області на П. Леоні вже наприкінці війни (квітень-серпень 1945 р.), дає нам можливість історичної ретроспективи умов діяльності священиків-місіонерів в Одесі. Пропустивши біографічні дані, які поза хронологічними межами що нас цікавлять, маємо можливість відобразити деякі специфічні сторони релігійного життя. Так, П’єтро Леоні, колишній військовий капелан, а потім священик монастиря в Римі, був направлений керівництвом ордену єзуїтів, безпосередньо єпископом Маньїні та представником секретаріату Ватикану, кардиналом Тардіні до Одеси. Отримавши дозвіл на переїзд з Румунії за Дністер, о. Леоні з 16 вересня 1943 р. “проповідував слово Боже” під керівництвом єпископа Глазера, а згодом, після його від’їзду до Бухаресту, виконував обов’язки намісника шефа КМТ. Отець Леоні був дуже освіченою людиною, володів багатьма європейськими мовами, до того ж вільно розмовляв російською, яку вивчав у Римі в 1934-1935 рр. та в Одесі за участі протоієрея Олександра Сінягіна. Під час румунської окупації міста о. Леоні служив меси по буднім дням у католицькій церкві, викладав дітям італійської колонії в Одесі “Закон Божий” та активно займався ремонтом церкви св. Петра [1, арк. 24]. Остання колись була церквою французьких колоністів і з літа 1943 р. опікувалась ассумпціоністом французом о. Жаном Ніколя.


Румунська окупаційна адміністрація міста Одеси та румунський уряд також сприяли відбудові католицьких храмів. Про це йдеться у одному із листів від 29 грудня 1943 р., який написав нунцій Кассуло до секретаріату Ватикану. “Ассумпціоністський священик, який служив у Беюші (Румунія), їздив також до Одеси, виявляючи піклування про колишню церкву французької колонії, що є власністю отців ассумпціоністів. Тепер церква повністю відреставрована, румунський уряд виділив на відновлювальні роботи значну суму. Цей монах сповнений рішучості залишитися в одеському приході, навіть якщо туди повернуться руські...” [3, с. 541]. “Водночас, – продовжує нунцій, – населення німецького і польського походження дуже раде можливості релігійної практики – єдиному способу знайти істинну втіху”.


З поверненням радянської влади в Одесу, обидва священики продовжували своє місіонерське призначення допомагати людям. Знаючи про богоборчу політику атеїстичного режиму 30-х років, вони пожертвували собою заради служіння Святому Духові (Sanctus Spiritus) та пастві. Попри труднощі, що ставали на перешкоді у стосунках із православними, які звинувачували католицьких місіонерів в усіх гріхах: від гонінь на православ’я до підтримки фашистської диктатури, шпигунстві тощо, П’єтро Леоні і Ніколя Жан проявляли турботу і допомагали військовополоненим. Оскільки Одеса була тим пунктом, через який здійснювалася репатріація французьких та польських військовополонених, ці священики “окормляли” біля 8 тис. віруючих.


Відмовляючись від активної пропаганди серед прихожан у стінах костьолу за підписку на державну позику та збір засобів на оборону СРСР, мотивуючи це “не духовною справою”, святі отці проводили активну роботу серед прихожан по збору продуктів, коштів та різноманітних речей на користь Червоного Хреста, для сімей фронтовиків та інвалідів війни. Навіть грішми було передано 1 тис. крб. [1, арк. 61 зв.].


Вочевидь, сміливість та самопожертва католицьких місіонерів і певний виклик системі, не без участі й православних ієреїв, зацікавлених в обмеженні впливу духовних конкурентів, призвели до розправи над ними з боку органів НКДБ. Спецслужби, як і в довоєнне десятиліття, саме зі священиками-католиками вели підступну і жорстоку боротьбу. Попри те, що за румунської окупації католиків було небагато, все ж саме ці клірики вважалися органами НКДБ як найнебезпечніші. Єзуїтів, які слугували пастві у католицьких приходах, називали носіями антирадянщини, агентами Ватикану, що ніби-то дискредитували діяльність державно-партійного керівництва в СРСР тощо. Як бачимо, ця загальнодержавна акція була спрямована не лише на викорінення парафій УГКЦ у Західній Україні.


Отці П. Леоні та Ж. Ніколя були заарештовані 29 квітня 1945 р. 2-м відділом УНКДБ по Одеській області та звинувачені за ст. ст. 54-6 та 54-10 ч. 2 КК УРСР (“...проводять профашистську агітацію, розповсюджують антирадянську літературу, ведуть розвідувальну роботу на користь іноземної держави...”). Те, що П. Леоні був особисто знайомий з папою римським Пієм ХІІ і перед від’їздом до Одеси у 1943 р. мав з ним розмову про призначення на службу в Одеський католицький костьол, також відіграло трагічну роль. На допиті 15 травня 1945 р. в обласному управлінні НКДБ він заявив, що його “...заарештували лише за те, що він є католицьким священиком, бо ніякого ворожого щодо радянської влади ставлення він не виявляв, спростовував безбожність, допомагав людям, захищав католицьку церкву і папу римського від звинувачень у контактах з фашистами” [1, арк. 23].


У ході слідства справу було передано до Москви (прийняти самостійне рішення стосовно долі іноземних громадян одеські фабрикатори справи не наважились – М. М.) і 13 вересня 1945 р. було винесено обвинувальний висновок на обох заарештованих за ст. ст. 58-6, 58-10 ч. 2 КК РРФСР: “...були агентами Ватикану, вели на території СРСР шпигунську роботу та антирадянську агітацію...” [1, арк. 220-221]. 12 листопада 1945 р. особлива нарада при НКВС СРСР постановила ув’язнити обох католицьких священиків у виправно-трудових таборах: Леоні – на 10 років, Ніколя – на 8. Останній відбував термін покарання у Воркуті (Комі АРСР) та лише в 1954 р., витримавши страждання й муки, зміг таки повернутися на батьківщину, до Франції.


Отже, румунська окупаційна влада у своїх намаганнях відновлення християнської віри серед атеїзованого радянською системою населення, сприяла утворенню і діяльності в Трансністрії окрім православної місії також, хоч і не чисельних за складом, католицької та лютеранської. Радянські ж спецслужби і в повоєнний час застосовували незмінні методи терору та репресій щодо кліру та віруючих.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ

1. Архів УСБУ в Одеській області. – Ф. П. – Спр. 22851-п.
2. Буг. – 1943 . – 4 авг.
3. Венгер А. Рим и Москва. 1900-1950. – М.: Русский путь, 2000.
4. Gabor A., Petcu A. N. Biserica оrtodoxǎ şi evreii în timpul lui Antonescu. “Dosarile Istoriei”, nr. 11 (75), 2002, Р. 13-16.
5. Державний архів Миколаївської області. - Ф. Р-2704. – Оп. 1. – Спр. 8.
6. Державний архів Миколаївської області. - Ф. Р-2704. – Оп. 1. – Спр. 16.
7. Transnistria crestina. - Bucureşti. - 1943. - nr. 8. - Р. 30, 48.
8. Rodica Solovei Activitatea Guvernamintului Transnistriei on domeniul social-economic şi cultural: 19 auq. 1941 – 29 ian. 1944. - Iaşi, 2004.

SAMMARY

Mikola Michailutsa

PRO SANCTUS SPIRITUS: MISSIONARY OR “HAND OF VATICAN” IN TRANSNISTRIA

The article dedicated on not researched problem of religious life on the occupied territory of Transnistria by Rumanians during the Second World War – during the activity of catholic and lutheran mission.