Печать
Рубрика: История Церкви
Просмотров: 10638

Рейтинг:  5 / 5

Звезда активнаЗвезда активнаЗвезда активнаЗвезда активнаЗвезда активна
 
Ілля Кливак

Отець Ілля Кливак — один із пророків у нашій Церкві. В 1917-1918-тих роках служив для нашої Церкви на Одещині, уболівав за її долю та існування.

Народився 1880 року в Перемилові Густинського району. Свячення прийняв 1906 року, одружений. О. Ілля Кливак, син селянина, був яскравим прикладом душпастиря, учителя, хлібороба, любив працю в полі й по господарству. 3 великим вдоволенням ходив влітку за плугом, бороною чи сівалкою, не з потреби, а з приємности хлібороба. Вихованець Тернопільської гімназії. У 1914 році, під час першої світової війни, заарештований як галицький інтелігент і разом з іншими душпастирями висланий вглиб Росії — до Симбірська над Волгою.

Весною 1915 о. Іллю як політичного в’язня було відпущено і відіслано в Галичину. Подорож із Сибіру тривала довго, по дорозі додому о. Ілля потрапив до Одеси. В Одесі зайнявся Українським військом. За часів Української держави очолював у місті греко-католицьку громаду (у 1917—1918-х роках), яку сам по краплинці зібрав і народив до нового життя через Євангеліє. Не покладаючи рук, натхненно розпочав воїн Христовий працю на Господній ниві: проводив Богослужіння, займався біженцями з Волині, провадив їх до Української школи, наполегливо відшукував серед населення греко-католиків, а також заохочував місцевих жителів до нашої Церкви. Видав агітаційний листок такого змісту: „Люди, зголошуйтесь до Греко-католицької Церкви! Цей обряд європейського характеру”. Світоч Христової Церкви — Митрополит Андрей Шептицький — високо оцінив і схвалив діяльність о. Іллі за те, що зібрав достойну греко-католицьку громаду в Одесі.

Після війни в 1921 році отець Ілля переїхав до села Мшанець Теребовлянського повіту. 3 такою ж посвятою i завзяттям і тут працював священик для своєї пapoxii. В 1922 році очолив комітет побудови могили-пам’ятника в честь полеглих борців за народну справу й за волю України. Був січовим стрільцем і щирим патріотом. Організував щороку прощі до Зарваниці, брав активну участь у з’їзді Української Молоді Христової у Львові. Завжди твердив, „що нам треба марширувати й боротися під прапорами Христа, бо лише під ними ми осягнемо свою ціль”. Організував гуртки: „Відродження” та „Самоосвітник”, де збирав молодь, викладав правдиву історію України та географію, проводив наполегливу боротьбу з курінням та пияцтвом.

Отець Ілля увійшов у історію церкви як один із найдіяльніших священиків на культурно-освітнім полі. Він був опікуном читальнi «Просвіта», творцем кооперативу «Поміч», кредитного кооперативу «Bipa», районної молочарні. Все йому було на серці, все турбувало, при його співпраці та помочі навколо все росло й організувалося.

Також о. Кливак був знаменитим проповідником чи то в церкві, чи поза нею, завжди був серед людей, ішов до вірних із відкритим серцем і чистими помислами. Очевидці згадують, що в жнива, коли люди були перевтомлені та виснажені, отець виголошував Богом натхненну проповідь під церквою, щоб вipнi могли зручно сидіти в тіні церкви i дерев на свіжому повітрі, вбираючи кожне слово духовного наставника, який відчував і любив своїх вірних, довірених йому Господом.

Звісно, що з його проповідей чи світських промов не була задоволена польська адміністрація, а зокрема польська поліція, тому часто робила на нього доноси. У зв’язку з цим його не тільки карали штрафами, а й заарештовували. Його навіть виселили з Мшанця (пограничного паса) до Тисьменниці та покарали гривнею у 600 золотих. Парохіяни Мшанця зібрали ту суму i заплатили за улюбленого отця, а по трирічному виселенню о.Кливак, на велику радість селян, повернувся знову до Мшанця.

Незважаючи на натиски та переслідування, отець не покорився i не піддався польській адміністрації. Він одважно виступав проти несправедливості й кривди з боку польської влади (наприклад, щоб дістати працю на фільварку, треба було принести метрику до костела), з цим не міг погодитися отець, тому й не мовчав. Через це його не любила влада. Та він ніколи не завагався говорити правду та обороняти її, невідступно боровся за права і гідність свого гнобленого народу.

Коли приходили йому повідомлення про покарання польською мовою, то отець завжди відписував їх рідною — українською, представники влади не переставали пересилати листи, вимагаючи відповідати лише польською, отець же відписував українською й радив мати службовців, котрі б знали мову того народу, „на чийому хлібі сидять”.

Після 30-х років прийшли нові розпорядки. За якийсь час знову розпочалися утиски, підозри в протидержавній діяльності.

Влада використала цю нагоду, щоб помститися отцеві Іллі: йому було заборонено перебувати в його паpoxiї. Тоді владика Хомишин перевів його в Підгір’я без права повернення. Та куди тяжча доля зустріла його в 1939 році. Коли його питали про події, котрі відбувалися в 1939 році, то він, не падаючи духом, відповідав, що вірить у швидкі зміни на краще. Він дивився тверезо на події: i тоді, коли його син й інші оборонці України були ентузіастами, що німці поможуть створити Україну, то він розумів, що це не так. Він знав німців, тому був переконаний, що не такі вони добрі, як виглядають.

Коли ж прийшли наші „визволителі”, то в короткому чaci заарештували отця в Церкві, першого зі всіх священиків деканату, та присудили до заслання. Привезли його до м. Буданова на слідство і очну ставку. На нього доносили сексоти, бо не знайшли в селі жодної людини, котра би була проти о. Іллі. 3i смутком, жалем, сльозами на очах та молитвою на устах проводили парохіяни Мшанця свого улюбленого священика-патріота в незнанну путь. Отож, виконуючи свої душпастирські обов’язки, попав отець у конфлікт з безбожницьким комунізмом. Допомогли свої зрадники. Після арешту пароха вони були свідками на суді, звинувачуючи його у тому, що в проповідях він виступав проти влади. За це його в 1940 році засуджено на 10 років заслання, де він і помер в м. Горську.

В часі служіння на Одещині отець бачив те страшне нашестя безкультур’я, духовного спустошення, анархічного нігілізму, дикого, безідейного, безвідповідального, з надужиттям елементарних прав людини, опертого на безпросвітно темну, безкритичну масу. В книзі митрополита А. Шептицького „Церква і Церковна Єдність. Документи і матеріали 1899-1944” (т. І) „ Справа ГКЦ у Східній Україні (1918-1982)” стверджується: „Той лиш розуміє нас, що бував або чув, що діється на Україні, який тут страшний упадок віри і моралі, які науки й теорії тут панують, яка загальна руїна і обман, лайки, сварки, бійки братів з братами, рабство тілесне і духовне, — а все це буяє на ґрунті несвідомого соціалізму, взятого широкими масами, не як ідея до повільного, парламентарного переведення соціальних полишень, але як крайній чинний анархізм-нігілізм, дикий, безідейний…”.

Отець Ілля бачив, які негативні наслідки несе нова ідеологія, передбачав, що може статися з приходом комуністів і впровадженням їх ідей, опертих на атеїстично-соціалістичну програму. Він достеменно знав, що відбувалось тоді в Україні, а головно ж на Одещині, як нищилася духовність і мораль серед населення, а особливо молоді. З приводу цього він пише: „Колись на Україні пишалися нашими храмами, школами і просвітніми товариствами, під проводом нашим цвіла тодішня наука і культура, але все те московська царська рука знищила до решти, а прищепила одноманітну темноту, розсіяла духовну розпусту і духовну порожнечу…”.

Ціллю як царського, так і комуністичного режимів було: знищити Церкву, культуру і звичаї, які від діда-прадіда були в нашому народі. Знищити тожсамість християнську, замінити її іншою. Отець Ілля це називав „несвідомим соціалізмом” і передбачав, яка духовна руїна залишиться в народі після нього. Провідним гаслом отця було — „Бог і Його свята правда на нашім боці і немає в нас обману або насильства!”

Постійна тривога про народ, про його духовне добро сповнювали його думки, прагнення та щоденну працю. З болем у серці він писав: „Скопці, хлисти та інші небезпечні для громадської моральності жили тут і творили свої паскудні „обряди”, а наша церква, що має своїм призначенням єдність віри Христової на цілім світі, що має на своїй хоругві „Да буде єдино стадо і єдин пастир”, — наша Церква не мала права переступити московського кордону… І серед цієї мерзоти запустіння нам доводиться насаджати одвічні правди Божі, заховувати дітей від соблазну і новомодного похмілля, творити нову церкву, будувати Храм Божий, переводити організацію наших духовних сил, не маючи нізвідки помочі, ані поради, щоб наші земляки могли знайти спокій, насолоду і щастя, щоб навчилися молитися, вірити і жити за заповідями Христовим для вищої цілі. Не лише для своєї особистої, матеріальної, вигоди. Навчати всіх і вся інакше мислити, говорити і робити, ніж їх учили віками...”
„Наша ідея Католицька росте і ширшає. Цеголки йдуть в рух по цілій Україні. В Одесі та в окрузі є чимало наших вірних, які здавен осілих тут і недавно прибулих сюди, — українців Галича і Холма, а також і руских, і білорусів. Вони розкинуті по Низові України родинами і поодинокими особами здавен вже вмирають з голоду духовного. Їх треба згуртувати в одне стадо. Трудне це діло, як немає свого Храму Божого. Відсутність нашої Церкви на Україні відбивається на вірі і моралі наших вірних.

Для молодої України конечно треба нашого Храму, Храму Святого Божого в Одесі, в цьому українському Вавилоні! В морі всякого зневір’я і зіпсуття, якого тут повно-повнісінько... Можливим є, що город дасть якусь площадь біля Церкви майбутньої на захоронку, і тоді було би прекрасно, бо площа ся, хоч урвища трохи, але дуже добра для захорони діточої, є куда бігати і де будувати... Однак це все на будуче, нехай вперед сестри умістяться в Одесі і начнуть діло. За якийсь час буде можна відкрити гімназію або ліцей Католицький Український. Нехай-но ми будемо мати свою Церковцю... Ворогів в нас немає, — каже отець, — крім московських деяких кругів духовних. До жадних партій не належу, роблю виклади на університеті і всюди по силам”.

Отець Йосиф Бала ЧСВВ у своєму листі до Владики так пише про о. Кливака: „Отець Кливак приїхав учора рано; єго всі тут дуже люблять і поважають.” (Док. 57, 30.06.1918р.)

Слова отця пророчі, й сьогодні вони є реальністю, історія повторюється що до духовної праці в місті Одесі: „Я знаю місцеві відносини і людей, тут треба поволи, осторожно, а певно робити, щоб що зробиться, було достатне і певне.”

1941 рік... Стан Церков в Одесі плачевний: собор розібраний, інші Церкви без хрестів...

А в цей час духовний отець перебуває в засланні... лише молитовно єднаючись зі своєю паствою, зі своїм народом...

10 квітня 1942 в 62 роки далеко від рідної землі i паpoxii, спочило струджене серце душпастиря. Причина смерті — параліч серця.

Реабілітовано о. Іллю Кливака на підставі статті І Закону Української РСР „Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні від 17 квітня 1991 року”.

Приготував священик Ігор Тарас