Печать
Рубрика: Актуальное для католиков
Просмотров: 8414

Рейтинг:  5 / 5

Звезда активнаЗвезда активнаЗвезда активнаЗвезда активнаЗвезда активна
 

Доба католичності Окреслені деякі проблеми, що повстали перед Київською Церквою в останні роки.

Доба католичності: виклики нового часу 

Михайло Шелудько

Багато десятиліть Українська Греко-Католицька Церква стояла на сторожі національно-культурної ідентичності українського народу. Вона плекала українськість, адже в умовах відсутності власної держави Церква для українців виконувала багато громадських функцій, стаючи чи не єдиним об’єднуючим чинником для розділеного різними кордонами народу. Церква дбала про українськість, Церква опікувалася етносом. Її провідники фактично впроваджували служіння етнархів...

Сплинув час. Україна відбулася як самостійна окрема держава. УГКЦ вийшла на Схід і Південь, повернула осідок до Києву. Повстали зовсім інші виклики, яких не було раніше.

Визначити пріоритети

Як каже Блаженніший Любомир, в принципі для Церкви неприродно бути мононаціональною, ототожнювати себе з якоюсь окремою етнічною громадою, перейматися національними питаннями тільки одного народу. В часи лихоліть це ставалося вимушено. Церква є католичною за своєю природою (грецьк. katholiki), всеохоплюючею. Це означає, що Церкві належіть вся повнота, що серце її мусить бути відкрите до всіх.

Церква має стояти понад націоналізмом. В ній мусять себе комфортно почувати представники різних національностей та культур, люди зовсім протилежних поглядів, смаків і уподобань, за винятком хіба тих, що суперечать християнській вірі й моралі. В противному випадку вона втрачає свою католичність, стаючи замкненою, недієздатною та обмеженою.

Церква не мусить прислуговувати національній ідеї, національна ідея мусить прислуговувати Церкві. Церква не від світу цього, її функція як Тіла Христова — об’єднувати в собі зовсім різних членів тільки на основі єдиного критерію: віри в Триєдиного Бога. Щойно як Церква впроваджує інші, відносні, світські критерії для членства, — нехай навіть неофіційно, — як створює атмосферу нетерпимості та суспільно-ідеологічної одноманітності, вона втрачає власну католичність і перетворюється в світську установу, що переслідує тлінні цілі.

Католичність держави

Всеосяжність Церкви вимагає від неї бути чутливою до проблем, інтересів і взагалі внутрішнього життя усіх народів, а помісна Церква України — УГКЦ — невідворотно мусить опікуватися усіма націями, які знаходяться у зоні її пастирської відповідальності. Чому ми бачимо наших священиків на молебенях за героїв Крут і річницях УПА, але так само не спостерігаємо їхньої участі у заходах на честь річниць Другої світової війни або, наприклад, війни Кримської (1853–1856 рр.)? Вшановуючи Шевченка, чому ми так само молитвенно не відмічаємо річниць того ж Пушкіна? Чому наші пастирі не беруть участі в національних пам’ятних заходах росіян, вірмен, болгар, євреїв, татар тощо? Всі ці народи також мешкають в Україні, це так само їхня держава. Ці люди також прямо чи опосередковано належать до Католицької Церкви, щонайменш потенційно, бо кожна людина створена Господом щоб приналежити до Його істинної Церкви. То ж варто було б звернути на них свою пастирську увагу.

Безальтернативність відкритості

Спільнота, у котрій не можуть по-братерські молитися патріоти і космополіти, прихильники влади і опозиції, радянські ветерани і воїни УПА, не може зватися євангельською, Христовою. Парафія, де не можуть ужитися, не можуть об’єднатися в братерській вечері любови патріоти різних народів, нехай навіть політично або економічно антагоністичних, — така парафія лише номінально католична. Насправді, в ній відсутні ознаки приобщенності істинному Тілу Христа, оскільки «у Христі немає ані геллена, ані юдея, ані варвара» (Кол. 3:11). В Причасті мають щиро єднатися всі.

Якщо УГКЦ не усвідомить до кінця своєї католичності, не відкриється всім етносам України (а, мабуть, і не тільки України!), питання патріархату й надалі залишатиметься в майбутньому, — оскільки патріархат, як кінцева форма помісності, вимагає всеохоплюючої дії Церкви на всій доступній території, а не тільки в національних межах. Яскравим прикладом цього є сама Римська Церква, яка не є замкненою на якійсь нації, але покриває своєю увагою всі народи світу. УГКЦ цілком може наслідувати цьому прикладу, бо ж хіба ми чимось відрізняємось від Римської Церкви, окрім площини служіння Вселенського Архієрея?

Непротивлення лихому

Безумовно, в Церкві є місце проявам патріотизму. Так, під час Літургії Божий народ молиться «за правління і все військо», однак це також означає, що ми зобов’язані молитися і за ту владу і військо, які колись могли поработити нашу країну. Наприклад, в часи безбожницької радянської влади у церквах возносилися молитви саме за комуністичний уряд, так, як молилися і за німецьку владу в часи гітлерівської окупації.

Як пише апостол Павло, всяка влада від Бога (Рим.13:1), а також «коріться всякому чоловічому начальству ради Господа» (1Пет.2:13). Звісно, мова не йде про покору закликам влади грішити, натомість про покору в соціальній, світський, громадянській сфері.

Чи здатні братньо привітатися прихильник «збирання російских земель» і свідомий український патріот, можливо навіть деколись страждавший за прагнення самостійності своєї держави? Чи зможуть вони відкритися один одному перед Євхаристійним Христом в католичній Церкві? Прийняти один одного з братерськими обіймами і поцілунком? Якщо ні, ми нічим не кращі за поган.

Справжнє християнство

Юдеї очікували від Месії звільнення Божого народу від римського (поганського до речи!) панування. Але Син Божий виявив байдужість до політичних обставин, Він прийшов дещо по інше: по душі. А душі людські не мають національності.

Замість того, щоб закликати до спротиву, Ісус проповідував Царство Небесне. Замість того, щоб журити поганських загарбників, поучав: «Не противтеся лихому. Хто вдарить тебе у праву щоку твою, повернись до нього й другою. І хто схоче судитись із тобою і зняти з тебе свиту, віддай йому й жупанок» (Матв.5:39,40). Юдеї не послухали Бога, і повстали. Внаслідок вони втратили взагалі й те, що мали: державу римляни розтрощили, народ повирізали, Храм знищили, на його місті встановили капище.

Тож не будемо обмежувати священне служіння Христове національними інтересами і потребами. Богу — богове. Залишаймо усі наші зовнішні ототожнювання за порогами храмів, щоби представати всякий раз перед Христом у всій своїй духовній чистоті. Бо якщо ми не возлюбимо навіть ворогів своїх, не кажучи вже про опонентів, а тим більше братів! — Вчитель не визнає нас за Своїх учнів, адже заповів: «По тому знатимуть усі, що ви Мої учні, якщо любов матимете один до одного» (Ів.13:35).

Бути християнином то означає бути учнем Ісуса Христа, наслідувати Йому у всьому. Іншого християнства не існує.

 

Україна