Календарь УГКЦ

Статьи по теме

Рейтинг:  0 / 5

Звезда не активнаЗвезда не активнаЗвезда не активнаЗвезда не активнаЗвезда не активна
 

Митрополит Шептицький вважав, що в основі справедливого державного устрою та політичної діяльності повинно лежати дотримання християнських засад, серед яких найважливішою має бути любов до ближнього. Церква, визнаючи божественне походження всякої влади, не повинна сама втручатися до політики, пропонуючи моральні орієнтири для політиків. Головними мірилами у взаєминах між державою і суспільством має бути гідність людської особи та абсолютна цінність людського життя. В основі ж патріотичного ставлення особи до своєї держави чи нації не повинно бути місця для ненависті до інших.

 

Митрополит Андрей (Шептицький) про християнські засади політичного життя

Олег ТУРІЙ,
кандидат історичних наук
директор Інституту історії Церкви
Українського Католицького Університету

 

Доповідь на науковій конференції «Митрополит Андрей Шептицький: церковно-релігійна та громадсько-політична діяльність»

 

На порозі ХХ ст. Греко-Католицька Церква в Галичині удостоїлася визначної постаті Слуги Божого Андрея (Шептицького, 1901-1944), духовне служіння якого припало на тривожні часи бушування двох світових воєн та семиразової зміни політичних режимів (австрійського, російського, знову австрійського, українського, польського, радянського, нацистського і ще раз радянського). Наполеглива пастирська праця, турбота про освіту і культуру, захист національних і соціальних прав народу, харитативна діяльність, екуменічні зусилля зробили предстоятеля УГКЦ беззаперечним провідником і моральним авторитетом української спільноти, а саму Церкву – важливим чинником консолідації нації та духовною опорою в змаганнях за українську державність. Однак, відповідь на питання про політичну діяльність митрополита Андрея та його ставлення до політики буде далеко не такою однозначною, як це може здаватися на перший погляд.

Фундаментальною основою кожної влади та всякої політичної діяльності, за глибоким переконанням галицького архиєрея повинна бути любов до ближнього, яка за словами самого Христа є найпершою християнською заповіддю після любові до самого Бога, на якій вона власне й ґрунтується і з якої вона випливає. Цю думку знаходимо уже в одному з перших його пастирських послань «Найбільша заповідь», з яким новоіменований митрополит, вступаючи на престол у Львові, звернувся до вірних своєї колишньої Станіславівської єпархії у січні 1901 р.

 

«Лише така влада сильна і тривка, що опирається на любові. І тільки таку власть уважають люди звичайно тією, що походить від Бога! Тільки таку власть, що являється опікою над підчиненими та, за прикладом Христа, службою, а не пануванням.[...]

А хто вживає своєї влади виключно для свого добра, — той своїм самолюбством підкопує свою повагу та нищить свій вплив, який може і повинен мати. І більше цій владі шкодить та й більше понижає її всяке зловживання і безправство, — аніж навіть непослух підчинених. То ж, коли домагаєшся, Брате, (у справах, щодо яких справуєш владу над людьми) послуху та пошанівку, то в першій мірі сам шануй святість Божого порядку, над яким стоїш, і не понижай його безправством та самолюбством!» [1, с. 65]
Цієї справедливості влади, заснованої на боговстановленому порядку, він вимагав і в Австрійському парламенті, і в Галицькому сеймі, членами яких він був, і від російської окупаційної адміністрації, і від польських санаційних властей, і від нацистського та більшовицького тоталітарних режимів.

Заповіді Господні, Христове Євангеліє за митрополитом є не лише джерелом влади, але й головною ознакою та критерієм її легітимності:
«А ви, що під владою..., пам’ятайте, що своїй владі маєте повинуватися не з огляду на людей, а з огляду на Бога... Бо в цьому і полягає сила й лад у кожному народі, що цей обов’язок послуху для справедливих наказів влади, виповнюють громадяни не з примусу чи страху перед карою, але з сумлінного почутя того ж обов’язку... І таким чином послух ваш стане благороднішим. Бо опиратися буде на тій найвищій чесноті християнській, якою є Божа любов!» [1, с. 66-67]
Це, а свою чергу, означає також, що дотримання чи порушення владою основ християнського віровчення є тією межею, яка для християнина визначає міру лояльності до неї:
«Тільки тоді, коли б вам хто-небудь наказував щось противне Божому Законові, тоді цього не слухайте, бо більше треба Бога слухати, а не чоловіка» [1, с. 67].
Позиція ж самої Церкви у стосунку до влади визначається тим, що:
«Послух для справедливих розказів власти се так сущний закон Божий, що в жаден спосіб не можемо го не повторяти, а таке христіянське почутє і понятє власти, се річ так безусловно потрібна до суспільного ладу, що єсть нашим обов’язком плекати го в серцях вірних» [О квестії соціяльній, 1904 р., 1, с. 175].
Звичайно, що така позиція, ґрунтована на відомому біблійному принципі, що «немає влади, крім як від Бога» (Рим. 13, 1), аж ніяк не означає, що справедливими і «богоугодними» є всі дії кожної влади чи якогось конкретного можновладця і що Церква завжди може і повинна їх лише схвалювати. Так, наприклад, у спільному посланні галицького єпископату від січня 1906 р. щодо реформи виборчого законодавства в Австро-Угорській монархії, греко-католицькі владики однозгідно заявляли:
«Мусимо боронити наш нарід і перед політичною кривдою і несправедливістю і стеречи єго, щоби не мав в серци політичної партійної ненависти до противника. Мусимо в імени Христа працювати над усуненнєм всякої несправедливости і ненависти, над впровадженєм і в житє публичне принципів справедливости і любови» [1, с. 354].
Дотримання цих двох засад: усунення несправедливості та викорінення ненависті, на переконання митрополита, мало б бути основним алгоритмом того, що ми сьогодні називаємо взаєминами між державною владою і громадянським суспільством, причому в обидвох напрямках, тобто як у ставленні держави до громадян, так і навпаки. Головними мірилами у цих взаєминах має бути гідність людської особи, створеної за образом і подобою Божою, та абсолютна цінність людського життя, на яке ніхто не сміє посягати, навіть під прикриттям найблагородніших мотивів чи задля досягнення яких би то не було політичних цілей. У випадку порушення цих засад Церква та її архиєрей зберігали за собою право висловити власну позицію, навіть якщо ця позиція могла не сподобатися пануючій владі чи настроям загалу. Як наприклад: протест проти пацифікації (1930) чи лист до Гімлера з протестом проти винищення євреїв (1942); осуд вбивства польського намісника Галичини Анджея Потоцького (1908) чи директора української гімназії у Львові Івана Бабія (1934); відозва єпископату щодо голодомору в Радянській Україні (1933) чи пастирське послання «Не убий» (1942). Наведу лише одну цитату з останнього послання:
«Дивним способом обманюють себе і людей ті, що політичне вбивство не уважають гріхом, наче би політика звільняла чоловіка від обов’язку Божого закону та оправдовувала злочин, противний людській природі. Так не є. Християнин є обов’язаний заховувати Божий закон не тільки а приватному житті, але й в політичному та суспільному житті. Людина, що проливає неповинну кров свого ворога, політичного противника, є таким самим чоловіковбивником, як людина, що це робить для рабунку, і так само заслуговує на кару Божу і на клятву Церкви» [1, с. 262-263].
Таким чином, участь Церкви у політичному житті є логічною і закономірною, позаяк випливає як із її небесної (таїнственної) так і з земної (тобто соціальної) сутності. Однак ця закономірність аж ніяк не означає, що у такому заангажуванні немає жодних проблем чи навіть небезпек. Радше навпаки, Церква та її провід мусять постійно дбати про те, щоб було збережене належне співвідношення та пріоритетність цих складових.
«Священик не може під ніяким условієм так ставляти справу, щоби хто-небудь з вірних уважав єго за політичного противника. Він мусить для всіх повірених єго опіці бути і лишитись все лиш душпастирем, бо все за кожду душу відповідає і кожду душу мусить провадити до спасеня, хотяй би ріжнився всіма поглядами політичними.
Може в приватнім житю мати погляди політичні; може в приватнім житю бути політиком, але не сміє бути політиком ані в церкві, ані в сповідальниці, ані в жаднім відношеню пароха до вірних; в тім всім мусить бути лише священиком; тут заступає він самого Христа» [О місіях і духовних вправах, 1902 р., 1, с. 105]
Головними умовами участі осіб духовного стану в суспільно-політичному житті на думку митрополита мали б бути: 1) «що ті пересвідчення горожаньского житя в нічім не будуть в суперечности з наукою Христа»; 2) «що не буде занедбувати своїх церковних обов’язків, котрі в першім ряді мусить сповнити, як не хоче бути дармоїдом» [О квестії соціяльній, 1904 р., 1, 172]. Останніх кир Андрей жартома називав «найбільшими богословами між політиками і найбільшими політиками між богословами». А тому уважаючи участь духовенства у політичному житті законною і навіть бажаною, «бо се один з наших горожанських обов’язків», митрополот підкреслював, що це аж ніяк не дає підстав «усуватися від обов’язку нашого стану, хотяй би найменшого», бо «в кождій, хотяй би найбільше економічній і матеріяльній справі, мусимо бути передовсім священиками» [1, с. 172-174].

Ще однією причиною є необхідність внутрішньої солідарністі та згуртованості самого духовенства, щоб політичні суперечки не могли захитати єдність Церкви та призвести до її розколу:
Не менше мусить бути священиком, а не політиком в відношеню до сусідів священиків; бо в тих відносинах єсть передовсім членом того тіла, котрого найважнійшим добром єсть солідарність [О місіях і духовних вправах, 1902 р., 1, с. 104]
Важливість цієї справи солідарності клиру підтверджує той факт, що єпископи Галицької митрополії, між якими існували певні розходження у багатьох питаннях літургійно-обрядового та канонічно-правового характеру, спільно видали спеціальні пастирські послання «О солідарности» в душпастирській праці та товариському співжитті (від 13 лютого 1905 р), а також у громадсько-політичних справах (від 11 січня 1906 р.).

Потреба дотримання етичних норм у суспільно-політичному житті та вироблення чіткої позиції цілої Церкви чи не найбільш гостро проявляється під час виборчих кампаній. Греко-католицький єпископат в часи митрополитства Андрея (Шептицького) неодноразово звертався до народу в справах виборів, зокрема навіть зі спеціяльними пастирськими посланнями. У одному з таких послань у 1907 р. владики насамперед гостро осудили тих політиків, які твердили «що в політиці гріхів нема, що все вільно в горожанськім житю, що житє публичне, політика може обійтися без Бога» і закликали вірних завжди і всюди дотримуватися заповідей Христових:
Коли ти, брате, християнин, будь же ним і в родиннім житю, і в праці, і на ярмарку; всюда жия як христіянин. Всюда неси в серці Божу благодать, всюда пам’ятай о Божім законі.[...]
Гріхом єсть ненавидіти, гріхом мститися, гріхом ближнього кривдити на слові, на здоровлю, на маєтку; і нема політики, котра могла би ті гріхи перемінити на добрі діла. І в політиці ненавидіти, мститися, кривдити буду все гріхом тим більшим, що буде до загального добра відноситися [О виборах до парляменту, 1907 р., с. 402-407].
Досвід самих виборів до Державної ради, які відбулися з брутальними порушеннями і зловживаннями, у які виявилося втягнутим і духовенство, змусив греко-католицьку єрархію одностайно виступити з осудом брудних методів виборчої кампанії:
В часі виборів, — з прикрістю змушені були визнати владики, — ми були свідками дійсно сумних подій. Ми виділи священиків, котрі безсоромно підкопували повагу своїх собратів, ми виділи людей з-поміж духовеньства, котрі так далеко загналися в політичній аґітації, що забуваючи на принципи церковні важилися виступити против загалу священства лише для того, що той загал в околиці був іншого політичного пересвідчення. [...]
Єсли днесь з болем серця видимо, що вплив духовеньства змалів, що нарід чим раз меньше уважає на мнініє священика в справах суспільних і політичних, то мусимо з жалем сконстатувати, що ніхто не підкопав поваги клиру в тій мірі, що самі священики [1, с. 411].
Особливо гостро митрополит Андрей разом зі співбратами в архиєрейському служінні осуджував тих душпастирів, «котрі суть більше політиками чим священиками, що занедбуючи катехизації в церкві, занедбуючися в богослуженнях, проповідях, свою деструктивну роботу в парохії, або свою крайну нерадивість прикривають плащиком патріотичної бляґи (тріскотні)... Думають, що могуть заступити сповненє обов’язків пустими фразами і аґітаціями».
Ми не єсьмо того мніння, що священики не мають виходити з захристії. Противно, священики повинні брати участь в житю суспільнім, повинні іти в народ, але яко священики, а не яко політики і аґітатори, аґенти яких небудь партій, повинні йти в народ, але працею, не криком, добрим приміром, не згіршенням, любов’ю, не пристрастію, милосердієм, не завзятостію, пожертвованням, а не захланностію. Священики повинні іти в народ, щоби єго Христу єднати, а не якій небудь політичній партії [1, с. 412-413].
Владики однозначно заявили, що не прагнуть утворити якусь власну клерикальну партію:
Не йде нам оте, щоби ми в політиці були провідниками; політику лишаємо світським, але жадаємо від них такого проводу, котрий би не виходив на шкоду народа, а увзглядняючи всі єго потреби і пересвідчення, в нічім не нарушав церкви і віри, тих найціннійших народних дібр, і в дійсности, і в очах цілого народа. Нехай світські будуть провідниками народа, але нехай не відтягають єго від віри християньскої, від католицької церкви, нехай будуть взглядом нас толєрантними, нехай нам позволять працювати над спасенням душ, нехай нас не чернять при кождій нагоді, нехай не підкопують, нехай не псують нашої праці, нехай нам признають наші горожанські права і нехай нам позволяють уживати тих прав наших після нашої совісті і після наших пересвідчень. Того від провідників народа має право жадати кождий горожанин, а проте і кождий священик [1, с. 416].
У своїх рекомендаціях священикам щодо праці з народом, митрополит особливо наголошував на потребі християнського виховання вірних: «Мусимо всіх наших людей довести до того, щоби були свідомими християнами-католиками, не лишень в житю приватнім, але і в житю суспільнім і політичнім» [1, с. 418]. Але найбільше, на думку кир Андрея, священикам необхідно «мати для народа вітцівське серце во всіх справах, котрі єго обходять. Потреба занятися єго просвітою, єго добробитом, єго бажанями і стремлінями...»
«Мусить полюбити народ не лишень в теорії, але в практиці щоденного життя, любити єго мову, єго звичаї, єго одежі, єго пісні... Навіть тогди, коли щось в тих справах, дорогих серцю людей, єсть противне Божому закону, мусить священик подвоєною любовію, оказаною во всіх прочих справах, зискати собі право тамто зносити або проти тамтого виступати»[1, с. 418-419].
Християнський імператив любові до Бога та любові до ближного повинен лежати не лише в основі справедливого суспільного і державного устрою, але й служити підставою для емоційного вияву ставлення окремої особи чи групи людей до свого народу чи своєї держави, який окреслюють поняттям патріотизму. Зокрема у своєму найпершому пастирському посланні «Християнська робота», з яким тоді ще єпископ Андрей (Шептицький) звернувся до вірних Станиславівської єпархії у серпні 1899 р., він однозначно заявляє:
«Християнин може і повинен бути патріотом, але єго патріотизм не може бути ненавистю і ані не сміє накладати обов’язків, противних вірі...

 

Любов на ділах, а не на словах полягає. Хто на своїм становиску, сповняючи совісно свій обов’язок, працює для добра народа, є ліпший патріот, як той, котрий много говорить, а мало творить.
Любіть всі своє, свого тримайтеся і про своє дбайте, але стережіться ненависти, бо ненависть се чувство нехристіянське» [1, с. 14].
Сам митрополит, у відповідь на запит своєї племінниці Марії Шембек щодо звинувачень його польською громадськістю у зраді, писав у травні 1908 р.:
«Я завжди поступав так, як мені веліли мої переконання, оперті на вірі й любові Бога та ближнього. Єдиним мотивом моїх дій завжди було бажання служити Богові і ближньому. Ніколи — суспільно — не зробив я нічого такого, що би не випливало з тої любови. Ціла моя національна діяльність була завжди логічною і християнською консеквенцією засад, які століттями визнавали мої предки.
Люблячи Польшу і поляків, я від дитинства завжди більше любив Русь і русинів... Чи любити русинів більше, аніж поляків є чимось гіршим, як любити поляків більше, аніж Русинів? Чи одне має бути чеснотою, а інше проступком?.. Чи обидві засади не заслуговують на рівне пошанування? Якщо б одна була відступництвом, то відступництвом була б і друга, як само собою відступництвом не тільки від традиції, але й від усякого християнського патріотизму є всяка ненависть, а тим більше — несправедливість щодо братів» [2, с. 251-252].
Ненависть і відсутність любови до ближнього є не лише джерелом ксенофобії (несприйняття чужого), але й причиною внутрішного розбрату і незгод:
«На жаль, навіть з поверхової обсервації нашого національного життя конечно доходимо до висновків, що є в душі українця глибока й сильна воля мати свою державу, так попри ту волю знайдеться, може, рівносильна і глибока воля, щоб та держава була конечно такою, якою хоче її мати чи партія, чи кліка, чи група, чи навіть одиниця. Бо як же пояснити те фатальне ділення поміж собою, спори, роздори, сварні, ту партійність, яка нишить кожну національну справу?! Як пояснити психіку таких численних гарячих патріотів, яких праця має визначний руїнний характер?!» [Ідеалом нашого національного життя, 1942 р., 1, с. 532].
А в іншому посланні з цього ж періоду він додає:
«Треба дійсно засліпленя, що його спричинює хіба найбільший ворог нашого спасіння, диявол, щоб люди, розумні та дбайливі про суспільність та добро народу, дійшли до того ступеня партійної ненависти, що рішаються аж на пролиття крови. Вже саме те розположення ненависти супроти своїх і близьких є чимось таким противним природі, таким жахливим і так дуже свідчить про виродження, про таку дегенерацію і такий упадок національної совісти та патріотичного духа, що не можна про такі випадки говорити без душевного болю...
Не треба Україні інших ворогів, коли самі українці українцям ворогами, що себе взаємно ненавидять і навіть не стидаються тої ненависти!» [Не убий, 1942, 1, с. 267).
І на завершення, дозвольте навести мені слова Великого Митрополита, які буквально вражають своєю актуальністю, так, ніби вони адресовані саме до нас, хоча й написано їх у інший час та за інших обставин:
«Не зривами одної хвилини, лише беззупинним напруженням і беззупинними жертвами аж до крови і смерти многих поколінь двигається народ. І легше часами кров пролити в одній хвилині ентузіязму, чим довгі літа з трудом сповнювати обов’язки і двигати спекоту дня і жар сонця, і злобу людей і ненависть ворогів, і брак довіря своїх і недостачу помочі від найближчих, і серед такої праці аж до кінця виконувати своє завдання, не чекаючи лаврів перед побідою, ані винагороди перед заслугою!» (Слово до Української молоді, 1932 р., 1, с. 361)

Список використаних джерел і літератури

  1. Церква і суспільне питання. Документи і матеріали. 1899-1944 / Ред. А. Кравчук. Львів, 2000. Кн. 1. [= Митрополит Андрей Шептицький: життя і діяльність. Т. 2].
  2. Митрополит Андрей Шептицький і греко-католики в Росії. Документи і матеріали. 1899-1917 / Ред. Ю. Аввакумов. Львів, 2004. Кн. 1. [= Митрополит Андрей Шептицький: життя і діяльність. Т. 3].