Печать
Рубрика: Митрополит Андрей Шептицкий
Просмотров: 8836

Рейтинг:  0 / 5

Звезда не активнаЗвезда не активнаЗвезда не активнаЗвезда не активнаЗвезда не активна
 

У статті на базі таємних документів радянських органів державної безпеки та спогадів очевидців розглядаються основні моменти життя і діяльності Глави Української Греко-Католицької Церкви митрополита Андрея Шептицького з трьох останніх місяців (серпень-жовтень 1944). Основна увага приділена висвітленню взаємовідносин з радянською владою і заходам по врегулюванню правового статусу УГКЦ в Українській РСР, смерті і похорону митрополита Андрея.

 

Напередодні вічності: митрополит Андрей Шептицький в останні три місяці свого архієрейського служіння 

Світлана Гуркіна
магістр Українського Католицького Університету (Львів)
викладач кафедри Церковної історії

Доповідь на конференції «Митрополит Андрей Шептицький: церковно-релігійна та громадсько-політична діяльність». Одеса, 2007.

 

Митрополит Андрей ШептицькийМитрополит Андрей (Роман Марія Олександр Шептицький, 1865-1944), Чину Святого Василія Великого, — багатогранна особистість з непростим життям, більша частина якого (44 роки) була присвячена архиєрейському служінню Христовій Церкві та людям. Він відіграв надзвичайно вагому роль у релігійному, політичному, соціальному та культурному житті Галичини першої половини ХХ ст. Про особу митрополита Шептицького за останні 60 років в науковому світі вже напрацьована значна історіографія [1, с. 179-210]. Оскільки у радянські часи він став одним з головних об’єктів очорнення і накладення негативних стереотипів на його особу і діяльність, тому дослідження і наукові праці про нього з’являлися переважно за кордоном (серед української діаспори), а з початком 1990-х рр. до вивчення його життя і діяльності повернулися і дослідники в Україні. В цій короткій розвідці, на основі документів радянських органів держбезпеки та споминів очевидців, спробуємо висвітлити три останні місяці життя митрополита Андрея в умовах другого приходу до Західної України радянської влади (серпень-жовтень 1944 р.) та звернемо увагу на перебіг похоронної церемонії.

З 22 до 27 липня 1944 р. тривали бої за м. Львів між німецькими окупаційними військами і Червоною армією. Весь той час мешканці митрополичих палат і навколишніх будинків переховувалися у підвалах митрополичого дому від вуличних боїв, рятуючи не лише власне життя, але й, згідно із розпорядженням митрополита, скрині з численними документами з Архіву історії Унії. В тих непростих обставинах Андрей Шептицький думав про майбутнє і дбав про збереження архівів для нащадків – він диктував своєму секретарю о. Володимиру Грицаю переліки архівних збірок і документів [4, с. 123-130]. Вже цей момент підкреслює велич думки і далекоглядність архиєрея.

З початку 1944 р. митрополит Андрей був досить хворий. Ще з 1931 р. він був прикутий до інвалідного крісла через подаргу, яка прогресувала [5, с. 418]. Траплялося так, що хвороба настільки загострювалася, що у місті навіть з’являлися чутки про смерть митрополита Шептицького. Проте недноразово йому вдавалося долати кризу. Про велику силу духу митрополита Андрея, покору і почуття гумору, з якими він, особа надзвичайно активна і діяльна, переносив свою недугу і вимушену втрату можливості вільного пересування, може засвідчити спогад о. Йосифа Кладочного, людини з найближчого оточення митрополита, про розмову під час однієї з аудієнцій під час німецької окупації: “Я, як звичайно, привітався, приклякнувши на одно коліно, та поцілував його праву руку і запитав, як Митрополит себе почуває. Кир Андрей усміхнувся і сказав:

- Ну, знаєте, треба сказати, що почуваюся дуже добре, знаменито.

- Як то дуже добре? Та Ваша Ексцеленція не можуть пальцем кивнути.

- Ну, це є річ взглядна. В порівнянні з трупом, то я почуваюся знаменито, але в порівнянню зі здоровою людиною - о! то треба сказати, що я почуваю себе досить недобре, - при тому, однак, усміхнувся” [2, с. 11].

Митрополит Андрей Шептицький, як і більшість греко-католицького духовенства мав досить негативні спомини про перший досвід радянської влади в 1939-1941 рр., коли брутально провадилася політика безбожництва [5, с. 272]. У серпні 1944 р. радянська влада перш за все була зосереджена на становленні своєї адміністрації та структур у Західній Україні, проте вже наприкінці місяця виникла необхідність визначитися із лінією поведінки стосовно чисельної і впливової серед виразно релігійного українського населення краю Української Греко-Католицької Церкви. 23 серпня 1944 р. підполковник держбезпеки Сергій Данилеко-Карін на основі зібраної агентурної інформації склав у Києві таємну довідку про Главу УГКЦ митрополита Андрея Шептицького, в якій зосереджував увагу на його біографічні дані, політичні погляди і діяльність в міжвоєнний період та за німецької окупації, заходи до об’єднання Церков. Радянський підполковник також зазначав у цій довідці: “Вплив митрополита Шептицького й авторитет серед віруючих і духовенства уніатської церкви в Західній Україні – величезні. Без перебільшення можна сказати, що такого безапеляційного авторитету і впливу не має жоден глава церковної течії в СРСР“ [5, с. 264].

Через тиждень, 30 серпня, той же С. Даниленко-Карін розробив детальний план проведення розмови оперпрацівника із посвідченням уповноваженого Ради у справах релігійних культів при РНК УРСР з митрополитом, в якому перераховувалися конкретні питання, які мали бути поставлені, вказувався стиль розмови і те, що вона мала відбутися українською мовою, а також враховувалися всі можливі варіанти перебігу подій. Адже укладач плану знав, що Кир Андрей через хворобу не зможе особисто з’явитися в облвиконком, куди його викликали. Офіційним приводом для розмови мали стати питання правового стану УГКЦ і духовенства, проте насправді йшлося про з’ясування становища і діяльності Церкви в період німецької окупації та зондування грунту для використання впливу Церкви серед населення із зміцнення нової влади через публічні декларації і заяви лояльності, проведення патріотичної роботи і збору коштів на потреби Червоної Армії [5, с. 267-270].

Те, що така бесіда в скорому часі відбудеться, було очевидно для обох сторін, адже нова влада почала толерантніше ставитися до церкви, порівняно із 1939-1941 рр., про що зазначав митрополит Андрей 7 вересня у своїй вступній промові на першій з часів приходу радянської влади сесії собору духовенства Львівської архиєпархії: “по трьох літах застаємо тих людей зміненими і ціле положення відмінним. Це предмет правдивого здивування і щирої для нас радости… З нами, священиками, перші Червоноармійці витаються з усміхом зичливости. Нам позволяють працювати, проповідати, виховувати дітей, обслуговувати шпиталі“ [5, с. 272-273]. Проте перше офіційне звернення від імені Андрея Шептицького до республіканського уповноваженого Ради у справах релігійних культів було складене ще 17 серпня і стосувалося звільнення від призову до Червоної армії студентів Львівської Богословської академії та духовної семінарії, а друге, до М. Хрущова від 4 вересня, містило прохання не закривати, а дозволити митрополичій друкарні “Студіон“ і надалі працювати і обслуговувати потреби Церкви [5, с. 334-335, 270-271].

Зустріч митрополита Андрея Шептицького і С. Даниленка-Каріна, якому народний комісар держбезпеки УРСР Савченко доручив втілення розробленого ним же плану бесіди, відбулася ввечері 7 вересня в митрополичих палатах, після досить гострої розмови попереднього дня в облвиконкомі із архиєпископом Йосифом Сліпим, який разом із о. Іваном Котівим представляв перед владою Главу УГКЦ. Підполковник спецслужб подає у своїй доповідній записці опис зовнішньості Андрея Шептицького: “…сидів у глибокому відкидному кріслі величезний старець (огромный старик), в чорній охайній сутані з білосніжним білим коміром. На вигляд Шептицькому років 80. Сива, як голуб, довга… борода, підстрижений, очі блакитні, гострі, юнацько молоді. В бровах майже жодного сивого волоска“ [5, с. 281]. Розмова відбулася згідно плану і тривала надзвичайно довго – понад 2 години. У висновках своєї доповідної записки керівництву С. Даниленко-Карін зазначав, що митрополит справді лояльно ставиться до радянської влади, тверезо оцінює політичне становище та його авторитет і надалі залишається непохитним, тому слід “шукати форму, в якій можна було б використати Шептицького для зміцнення нашого впливу в широких масах населення Західної України, а також для боротьби з бандерівським рухом“ [5, с. 294].

Відомо, що митрополит Андрей, віддаючи “кесареве кесарю“, написав подячного листа “Великому Вождеві“ Йосифу Сталіну за визволення України від німецьких загарбників і возз’єднання українських земель, два варіанти чернеток якого збереглися і були опубліковані вже в наш час [7, с. 99-101]. Цю думку про лист вдячності для Й. Сталіна підказали під час аудієнції у митрополита два представники райкому КП(б)У ще перед 20 вересня. До кінця вересня текст листа був складений, обговорений спершу епископами, а згодом духовенством на соборчику [5, с. 331-332]. Проте лист так і не відіслали [5, с. 373]. Планувалося, що його мали передати в Москві особисто Йосифу Сталіну члени делегації від УГКЦ. У цій справі 16 жовтня митрополит Андрей звернувся до голови Львівського облвиконкому М. Козирєва з листом, в якому повідомляв про готовність вислати своїх представників до Москви і Києва для складення привіту Йосифу Сталіну й обговорення церковних справ Галицької митрополії у республіканській та союзній радах у справах релігійних культів. Уповноваженими членами делегації були вибрані троє священиків: о. д-р Гавриїл Костельник, о. Іван Котів та о. Герман Будзінський [5, с. 343-344].

Влада таки почала впроваджувати радянське законодавство про релігійні культи, яке, згідно з принципом відокремлення церкви від держави і держави від церкви, повністю витісняло останню з ряду суспільних сфер, зокрема освітньої (заборона уроків релігії в школах) та медичної (заборона відправляти літургії у каплицях лікарень і сповідати хворих, працювати монахиням медсестрами, тощо) [5, с. 365]. Планувалося, що ці та інші питання мали бути вирішені в Києві та Москві.

Про останні дні і похорон Митрополита Андрея Шептицького існують спогади Верховного Архиєпископа Йосифа Сліпого, священиків Петра Кревзи-Жевуського і Йосифа Кладочного із оточення митрополита Андрея, які доповнюються таємними документами радянських спецслужб. Згідно з свідченням о. Йосифа Кладочного, вже у вересні хвороба митрополита Андрея почала прогресувати і йому дошкуляла сильна біль і поступово відмовляли руки [2, с. 11]. Потім він занедужав на грип, і це дало ускладнення на серце [6, с. 307]. Про тяжкий стан митрополита Андрея знали і за його здоров’я згідно з розпорядженням архиєпископа Йосипа Сліпого вірні молилися по церквах м. Львова. Хворий майже ніколи не залишався наодинці. Він був забезпечений постійною лікарською опікою завдяки чергуванню лікара Василя Кархута і догляду сестер із медичною освітою із Згромадження Милосердя св. Вінкентія та з Чину Святого Василія Великого. Біля нього постійно перебував рідний брат ігумен Святоуспенської Унівської студитської лаври Климентій Шептицький і кімнатний братчик студит Атанасій Кольбенка, що був із митрополитом протягом 15 років. Крім того, його постійно відвідував архиєпископ Йосиф Сліпий і хтось із духовенства з найближчого оточення (Володимир Грицай, Іван Котів, Йосиф Кладочний). Спершу митрополит Андрей щодня брав участь у літургії в каплиці, яку з ним співслужив о. Кладочний, і причащався. Коли він вже не міг рухатися, то причастя йому приносив його рідний брат Климентій Шептицький [2, с. 12]. До нього також мало не щодня приходили люди, щоб підтримати і засвідчити свою пошану і любов. Серед них була і Марія Ясеницька: “Ми займалися моральною опікою Митрополита Шептицького, щоб він знав, що є люди, які його люблять, поважають, які б віддали все найкраще йому. Старались йому завжди живі квіти приносити. Робили все для того, щоб він знав, що український народ не забув його. Він був в тяжкому становищі і ми також, бо в 1944-му р. прийшла радянська влада і дуже мало нас було у Львові, бо всі майже виїхали... Але ми старалися, щоб він відчув, що ми всі близько нього і можемо допомогти. Ті люди збиралися біля Юра. Були тут не тільки львів'яни, але і приїжджали з районів, з інших областей. Разом переживали трагедію, що Митрополит Шептицький помирає. Останні дні його життя були дуже тяжкими. Він мав сильні болі і не міг рухатися. Сам Митрополит Шептицький був активною людиною і завжди старався щось зробити. Коли ми приходили до нього, то він старався не показувати, що йому тяжко, завжди знаходив кілька слів, щоб поговорити з нами… Казали, що він дуже мужньо себе веде і не показує, який він важко хворий” [3, с. 8].

Не зважаючи на біль і прогресуючу хворобу, через яку вже із середини жовтня навіть не міг сісти на ліжку, митрополит Андрей продовжував управління Львівською архиєпархією і “підписував всі документи, а коли руками не міг володіти, то важніші документи та письма підписував в цей спосіб, що брав ручку пера в уста і, нахилений, клав в той спосіб свій підпис на документі“ [2, с. 11]. Він також намагався полагодити питання правового статусу УГКЦ із представниками радянської влади особисто або через довірених осіб, зокрема о. Івана Котіва. Дав він і розпорядження всім парохіям розпочати збір коштів на потреби Червоної армії [5, с. 401], адже все ще тривала Друга світова війна. Крім того, згідно з спогадами о. Кладочного, митрополит також разом із братом о. Климентієм працював науково над життєписом митрополита Велямина Йосифа Рутського, і більша частина праці була вже написана, проте так і не була закінчена [2, с. 12]. Коли його стан дуже погіршився, то троє священиків (оо. Климентій Шептицький, Йосиф Кладочний та Іван Котів), уділили йому тайну єлеопомазання.

Вночі 31 жовтня, помираючи, митрополит Андрей Шептицький вголос молився французькою та українською мовами, а потім, після паузи, в присутності священиків, що жили в митрополичих палатах, промовив свої останні і, як виявилося згодом, пророчі слова про важкі часи для церкви та її відродження: "Наша Церква буде знищена, розгромлена большевиками, але ви держіться, не відступайте від віри, від Святої Католицької Церкви. Тяжкий досвід, який паде на нашу Церкву, є хвилевий. Виджу відродження нашої Церкви, вона буде гарніша, величніша від давної, та буде обнімати цілий наш нарід. Україна, - продовжував дальше говорити Митрополит, - двигнеться зі свого упадку та стане державою могутньою, з’єдиненою, величною, яка буде дорівнювати другим високорозвинутим державам. Мир, добробут, щастя, висока культура, взаємна любов і згода будуть панувати в ній. Все те буде, як я кажу. Тільки треба молитися, щоби Господь Бог і Мати Божа опікувалися над нашим бідним замученим народом, який стільки витерпів, і щоби ця опіка Божа тривала вічно. Прощаюся з вами. Будьте сильні і стійкі в вірі, витривалі і ревні в служінню Господу Богу. І більше мого голосу не почуєте, аж на Страшнім Суді" [2, с. 13].

Йосиф Кладочний зазначив, що після цих слів “Митрополит замовк, і хоч жив ще до години першої тридцять вдень пополудні, то було 1 листопада 1944 року, не промовив ні до кого вже ані одного слова“ [2, с. 13].

Вже 2 листопада тіло митрополита, вбране в архиєрейські ризи, перенесли до катедри, яка скоро наповнилася людьми, що постійно йшли і йшли: "Вістка про смерть Митрополита розійшлася блискавично по Львові та цілому краю. Ріки людей зачали пересуватися попри домовину, щоби попрощатися, віддати честь, помолитися та подякувати за всі добродійства Митрополита, який був найвизначнішою людиною нашого часу. Він був батьком і добродієм бідних, опущених, сиріт та правдивим Пастирем. Майже всі плакали" [2, с. 14].

Попри домовину з тілом митрополита Андрея протягом 2,5 діб перейшли великі маси народу різних національностей і різних релігійних переконань. Йосиф Кладочний зазначає, що прийшла і група львівських євреїв на чолі з равином Давидом Кагане, які переховувалися у митрополичих палатах в час німецької окупації [2, с. 15]. Приходили віддати останню шану митрополитові і чоловіки у радянській військовій формі [6, с. 309]. Люди, які за життя архиєрея неодноразово отримували від нього і моральну, і матеріальну підтримку, вірили в те, що і після смерті митрополит вислухає їхні прохання, тому “тіло було дослівно покрите карточками з різними молитвами про ласки“ [6, с. 305].

Другого листопада оо. Іван Котів та Гавриїл Костельник з повідомленням про смерть митрополита, дату і місце порохону відвідали голову Львівської міськради П. Бойко і в кабінеті облвиконкому – С. Даниленка-Каріна [5, с. 387]. Останній, на відміну від П. Бойка, який повівся з ними надзвичайно грубо, був дуже ввічливий і саме в його особі священики просили радянську владу про дозвіл на оголошення по радіо і друк 150 повідомлень по смерть Митрополита та порядок похоронної церемонії, а також про сприяння виїзду до м. Львова на похорон духовенству із Станіславівської, Дрогобицької, Тернопільської областей і м. Перемишля, адже війна тривала і сполучення було вкрай утруднене, а в м. Львові після 18.00 год. починалася “комендантська година“. Даниленко-Карін відразу ж пообіцяв виконати останнє прохання, не даючи, разом з тим, гарантії про приїзд єпископів та клиру із Перемишля, що знаходився в межах Польщі [5, с. 408-413]. Проте і єпископ-ординарій Перемишльський Йосафат Коциловський, і його єпископ-помічник Григорій Лякота таки приїхали до Львова і брали участь у похороні. Не було лише обох Станиславівських владик – преосвященного Григорія Хомишина й Івана Лятишевського [6, с. 309].

5 листопада о 8 год. ранку у катедральному соборі св. Юра почалося соборне архиєрейське богослуження. У ньому взяли участь крім греко-католицьких єрархів і понад 200 священиків архиєпископ Римо-Католицької Церкви Болеслав Твардовський і його помічник єпископ Євгеній Базяк, а також вірменський капітулярний вікарій монсеньйор Діонісій Каєтанович [6, с. 305, 306]. Проникливу проповідь про митрополита Андрея сказав його правонаступник Йосиф Сліпий.

Після цього, о 13. 30 год. розпочалася багатолюдна похоронна хода по центральній частині м. Львова за маршрутом вул. Міцкевіча – Ягелонська – Легіонерів – Коперніка – Сапєги – Шептицьких. Згідно спецповідомлення начальника Управління НКДБ по Львівській області О. Вороніна про похорон можна детально відтворити порядок побудови процесії. Перед колоною несли 40 хоругов і 31 вінок з різними написами від учнів, студентів, вірних сіл, наукових працівників, медсестер, тощо, на яких до померлого митрополита крім офіційних звернень “Його Екселенції“, “Князю Церкви“ писали “Нашому батькові“, “Батькові народу“, “Другові народу“ і просто “Батькові“. Далі йшов “хор церкви “Святого Юра“ в кількості 100 чоловік (насправді ж хор семінаристів), монахині близько 200 чол., єпископи і митрополит Йосиф Сліпий, після нього несли гріб із тілом митрополита Шептицького, за яким йшов його брат – ігемен Шептицький Климентій. В кінці колони йшло понад 10 тисяч українського населення, серед якого більшість була жінки і студенти“. В 17.00 год. гріб помістили в крипту катедрального собору [5, с. 394]. Згодом у таємних документах спецслужб почали називатися й інші цифри учасників похорону і порохонної ходи: до 20 тисяч і 5 тисяч відповідно [5, с. 398, 400]. Похід розтягнувся майже на кілометр, а крім того, багато людей стояли по обох боках вулиць, по яких проходила похоронна хода [6, с. 309]. Доповнють картину свідчення о. Йосифа Кладочного: «Вздовж улиць, куди переходила процесія, стояло дуже багато людей, а навіть в парку коло університету маси людей стояли в мовчанню, віддавали честь покійному. Стояли вони і в брамах домів тих вулиць, кудою йшла процесія. Багато новоприбулих мешканців питали:

- Кого ж то хоронять? Такого многочисленого похорону, мабуть, у Львові ще не було.

Міліція, ані дружинники, ані військо не нарушували порядку, а навіть старалися піддержувати його. Трамваї ще тоді не ходили, але всякий рух на трасі процесії був задержаний. Заки процесія перейшла вищеназваними вулицями, пройшло майже дві і пів години” [2, с. 15].

Радянська влада, побоючись можливих антирадянських виступів, подбала про посиленні заходи безпеки [5, с. 376-379], проте все пройшло спокійно. Траур за померлим тривав до 11 листопада, а наступного дня, 12 листопада, відбулося введення на митрополичий престол правонаступника митрополита Андрея Шептицького – Йосифа Сліпого [5, с. 433], який через 4 місяці разом з іншими єпископами та священиками був заарештований і вивезений з міста Львова і так ніколи за свого життя і не зміг туди повернутися. Влада почала відкритий наступ на Українську Греко-Католицьку Церкву, кінцевою метою якого була її повна ліквідація, як і передбачав на своєму смертному ложі митрополит Андрей.

В три останні місяці свого життя митрополит Андрей Шептицький, бажаючи забезпечити можливість своїй Церкві нормально діяти і сприймаючи як позитивні прояви толерантнішого ставлення держави до Російської Православної Церкви, радо вдався до переговорного процесу із радянськими урядовцями, які насправді були оперативними працівниками служби безпеки високого рангу і маніпулюванням підштовхували архиєрея до “правильних“ вчинків, як от написання подячного листа Йосифу Сталіну та підготовка офіційної делегації від УГКЦ до Києва і Москви. Лист був написаний і делегацію сформовано, проте 1 листопада митрополит Андрей Шептицький відійшов у вічність. Його похорон виявився для нової влади ще одною наочною демонстрацією величезного авторитету, любові та поваги до померлого не лише українців, але й людей інших національностей, які масово прийняли участь у похоронній церемонії, що тривала протягом 2-5 листопада. Показово, що дубова домовина з прахом митрополита Андрея Шептицького залишалася у крипті собору св. Юра протягом всього радянського періоду, бо навіть після офіційної ліквідації УГКЦ ніхто не наважився її рухати і кудить переміщати. Сьогодні кожен може відвідати крипту, де покоїться прах Великого Митрополита, як і звернутися до його багатої духовної спадщини.

Список використаних джерел і літератури

1. Гентош Л. Постать митрополита Шептицького в українських та польських наукових виданнях останнього десятиріччя // Україна модерна / За ред. В. Верстюка, Я. Грицака, Л. Зашкільняка, В. Кравченка, М. Крикуна. – Київ-Львів, 2003. – Ч. 8. – С. 179 - 210.

2. Інтерв'ю з о. Кладочним Йосифом (мон. Єремія) від 27.05.1993, м.Львів. Інтерв'юер: Борис Ґудзяк // Архів Інституту Історії Церкви (далі — АІІЦ). – Ф. П-1. – Оп. 1. – Спр. 304.

3. Інтерв'ю з п. Ясеницькою Марією (їмость Юник) від 25.12.1992, м. Львів. Інтерв'юер: Романів Тамара, Сусак Віктор // АІІЦ. – Ф. П-1. – Оп. 1. – Спр. 77.

4. Митрополит Андрей Шептицький. Документи і матеріали 1941-1944 / Упорядник Ж. Ковба. Наук. ред. А. Кравчук. – К., 2003.

5. Митрополит Андрей Шептицький у документах радянських органів державної безпеки (1939-1944 рр.). – К., 2005.

6. Сениця П. Останні дні життя, смерть і похорон Слуги Божого Митрополита Андрія Шептицького. Світильник істини. Джерела до історії Української Католицької Богословської Академії у Львові 1928-1929-1944 / Упорядник д-р П. Сениця. – Частина 3. – Торонто-Чікаґо, 1983.

7. Хресною дорогою: функціонування і спроби ліквідації Української Греко-Католицької Церкви в умовах СРСР у 1939-1941 та 1944-1946 роках. Збірник документів і матеріалів / Текст, упоряд. Гайковський М. І. – Львів, 2006.

SUMMARY

Svitlana Hurkina

In the face of eternity: Metropolitan Andrey Sheptytskyi in three last monthes of his ministry

The author looks in the article at the main moments of life and activities of the Head of the Ukrainian Greek Catholic Church Metropolitan Andrey Sheptytskyi during three last monthes of his life (August-October 1944). The article is based on the secret documents of the Soviet security service and memoirs of the eyewitnesses. Main attention is given to a presentation of his relationships with the Soviet authorities and measures for establishment of the legal status of the UGCC in the Ukrainian SSR, and to Metropolitan Andrey death and ceremony of burial.