Печать
Рубрика: Митрополит Андрей Шептицкий
Просмотров: 8222

Рейтинг:  0 / 5

Звезда не активнаЗвезда не активнаЗвезда не активнаЗвезда не активнаЗвезда не активна
 

Відомий історик Церкви розслідує мотиви діяльності митрополита Андрея Шептицького, розважає щодо його візії стосовно розвитку християнства в Україні, показує митрополита продовжувачем місії славетних постатей минулого, таких як митрополит Рутський та архиєпископ Мелетій Смотрицький.

 

«Вся ця назовні така широка й многогранна діяльність Ми­трополита Андрея мала на ділі одну провідну ідею, а саме гаряче бажання – відродити по цілій Україні духово здорову Україн­ську Церкву, сперту на східні традиції християнства, зокрема на традиції старого християнського Києва з часів Св. Володимира та Ярослава Мудрого, себто Церкву Українську в тісному зв'язку із Вселенською Церквою під Христовим Намісником», — стверджує автор. 

 

Цікавою рисою данної статті є те, що вона була написана в 1953 році — році смерті Йосифа Сталіна, коли Україна знаходилася під радянською владою. Тим більш значущою видається авторська оцінка низки українських проблем, в тому числі проблеми поширення безбожництва.

Митрополит Андрей та його ідея католицької України 

Микола Чубатий

 

митрополит Андрей ШептицькийСеред руїн сплюндрованої батьківщини, серед повного розбиття поглядів синів та доньок поневоленої України на те, що є спасенним для рідної землі, щоб рятувати загибаюче сокровище України.

Серед розбурханих політичних і партійних пристрастей часів української революції – впродовж десяток літ, як тверда скала незрушимого острову серед українського моря, стояла незрушима скала авторитету Митрополита Андрея Шептицького: його авторитету ніхто не піддавав у сумнів.

Були недавні часи лютування нацистичного ґестапа та енкаведе, одначе його особа стояла, немов поза обсягом того дия­вольського зла. Воно не посміло наложити руку на духовного пастиря поневоленого народу, порушити його священну особу.

Переїжджали через Львів чужинні дипломати та журналі­сти, а кожен уважав собі за велике щастя відвідати Митропо­лита Андрея. Як то, бути в українському Римі, та не бачити укра­їнського папу. Пересувалися через Львів тисячі українських ко­муністів і неодин із них потайки старався зайти, щоб побачити того незвичайного духовного старця Західної України.

Стали напливати до Львова із Східної України тисячі пра­вославних Українців, а кожен уважав собі за велику честь по­бачити патріярх Західної України на власні очі, поговорити з ним та поцілувати його святительську руку. Всі вони – свої й чужі – відходили зачаровані його духовою силою, самою особою цього Духового Велетня.

А ми, що жили біля нього та мали щастя називатися його духовими дітьми, постійно дивилися на нього, як на Богом зі­сланого Батька Народу, ласкавого Батька, що своїм серцем огор­тає рідну Українську Церкву жаром такого запалу, який могли мати тільки апостоли й безпосередні їх ученики, перші христи­яни. Ми бачили в нім Серце Українського Народу, що терпіло може й більше, як серце матері над важко хворою дитиною.

Так він виглядав у будні, а коли приходили критичні часи в житті українського народу й Церкви, то його, звичайно спо­кійні, очі набирали жару, його рухи ставали нервовими. Митро­полит Андрей промовляв тоді, як Апостол Петро по зісланню Святого Духа, натхненно, запальчиво.

Пригадую собі добре сцену у львівській Духовній Семінарії 1913 року, коли поміж Австрією та Росією наступило таке напруження, що видавалося, що кожного дня може вибухнути війна із звичайними можливими наслідками – окупацією Захід­ної України й традиційним руйнування Москвою Української Католицької Церкви.

На закінчення реколекцій прибув до Духовної Семінарії Митрополит Андрей, щоб промовити до своїх духовних дітей, кандидатів на робітників у духовому винограднику Західної України. Великий Митрополит, вказуючи на міжнародне стано­вище, став говорити, які можливості можуть чекати нашу Цер­кву. Можуть прийти переслідування, арешти, депортації, а то й привид смерти за віру.

Митрополит Андрей, звичайно спокійний, став говорити із щораз більшим запалом. „Ми стоїмо – говорив він – перед можливістю показати нашу віру й наше привязання до Вселен­ської Церкви, встановленої Христом, та до наших рідних тради­цій. Ми мусимо нині викресати із себе вогонь і рішучість муче­ників за християнську віру й твердоту духа – ніколи, за ніяку ціну, навіть за ціну свого життя не заломитися, не зрадити Христа".

Ми тоді бачили правдивого Митрополита Андрея, ідеолога українського католицтва, апостола призначення України, Андрея двадцятого століття.

Коли нерідко читаєш статті чи й брошури з описом життя Митрополита Шептицького, то ледве чи одна з них навіть у приближенні дала правдивий образ тої великої постаті нової історії України. Підкреслюється часто велику толеранцію Митропо­лита Андрея до православних братів, але ніхто не віднаходить причини тієї великої братньої толеранції. Стрічав я навіть такі наївні вияснювання, що, мовляв, Митрополит Андрей – україн­ський патріот, тому йому не лежить на серці поділ Українців на дві окремі віри. Це нонсенс!

Життєписи Митрополита Андрея зокрема підкреслюють опіку Митрополита над українською стариною, українським ми­стецтвом, його дбайливість коло оснування Національного Му­зею та бібліотек, одначе не вказують правдивої цілі тих його заходів.

Зовсім слушно підкреслюють мужній виступ Митрополита Андрея в обороні православних церков, руйнованих польською владою 1938 р., але ніхто не відкриває джерела внутрішніх по­штовхів Митрополита Андрея так відважно боронити церков­них прав православних Українців.

Митрополит Андрей був справді гарячим українським па­тріотом та постійно ставав речником українського народу в його критичних хвилинах, але правдивих мотивів, чому релігійний провідник ставав часто провідником світського національного життя, ніхто не вказує. А причина була та, що Митрополит Андрей більше, ніж хто інший, розумів, що в Україні доля на­роду та Церкви так стисло з собою пов'язані, як рідко деінде. Недоля народу несе за собою недолю Церкви.

Вся ця назовні така широка й многогранна діяльність Ми­трополита Андрея мала на ділі одну провідну ідею, а саме гаряче бажання – відродити по цілій Україні духово здорову Україн­ську Церкву, сперту на східні традиції християнства, зокрема на традиції старого християнського Києва з часів Св. Володимира та Ярослава Мудрого, себто Церкву Українську в тісному зв'язку із Вселенською Церквою під Христовим Намісником. Одначе ця відроджена Українська Церква з величезною місією на сході Европи мусіла б бути правдиво-східною і правдиво українською своєю церковною культурою.

Митрополита Андрея з польського суспільства, в якім він народився та від дитинства був виховуваний, привела до україн­ського народу стара традиція українського роду Шептицьких, так добре заслуженого в житті Української Церкви. Це портрети єпископів та митрополитів Шептицьких Варлаама, Атанасія і Льва завернули його життєвий шлях на старі рейки роду Шеп­тицьких, до українського народу. Ідея католицької України при­вела його до нас та між нас.

Під кінець свого життя Митрополит, уже хвора людина, перекладав своєю одинокою, теж знемощілою, рукою цілими днями картки книжок та студіював життя митрополита Рутського, філяра українського католицтва 17-го століття, з пляном написати біографію того заслуженого та святого Ми­трополита.

Як раз звірився мені Великий Митрополит Андрей – його ідеєю було опублікувати біографію митрополита Рутського та поробити заходи про його канонізацію, щоб церковна ідея ми­трополита Рутського дістала свого українського святого за­ступника. Кілька днів перед війною я виїхав за море і не знаю, чи покінчив митрополит Андрей працю, таку милу його душі, та що евентуально сталося з його рукописом.

Досить, що ці дві події – на початку його життя серед українського народу та при кінці його життя – вказують ясно, яка ідея пронизувала ціле життя митрополита Андрея. Це була ідея митрополита Рутського, ідея Католицької України. На думку митрополита Андрея ця ідея в силі відродити духово український народ та привернути йому його історичне призна­чення, яке він сповняв упродовж кількох соток літ, часів київської християнської України Володимира Святого та Ярослава Мудрого. Тому коротко накреслю цю Ідею Митрополитів Андрея та Йосифа Рутського – відродженої християнської Укра­їни, як квітучої вітки Вселенської Церкви.

На погляд митрополита Андрея ніяка нація не може духово бути сильною й не може мати на довкільні народи ніякого впли­ву, якщо вона не репрезентує якоїсь ідеї універсального зна­чення, що стає історичним призначенням того народу. Тільки народ, що стає носієм великої універсальної ідеї, сповняє добре Волю Божу, використовує талант йому даний, щоб Царство Боже ширилося по цілому світі. Народ, що вкладає в культуру християнського світу, а згодом і цілого роду людського якийсь вклад, такий народ духово великий та й значення добуває в сім'ї народів.

Народ, що в Царство Боже Святого Авґустина не вкладає нічого, не віднаходить свого призначення, він призначений на животіння та на погній під духову експансію інших народів.

Таке своє призначення в Царстві Божім на землі україн­ський народ уже мав і сповняв його гідно якийсь час. Це були часи християнської України давніх часів Володимира та Яро­слава. Тоді український народ, приймаючи християнство схід­ного типу, вмів сполучити свою стару дохристиянську куль­туру, одуховлену зносинами з старинним грецьким світом, куль­туру гуманну та чоловіколюбну, з новою християнською куль­турою. Український народ створив тип слов'янського християн­ства на сході Европи, що промінювало з Києва на сусідні на­роди впродовж кількох століть. Українське християнство висвободилося з-під непереможних впливів Візантії, де християн­ство поставлене було на службу цісаря та втратило своє Боже призначення.

Українсько-словянське християнство з Києва християнізу­вало своїх сусідів – Московщину, Білорусь, Румунію та інші сусідні народи. Українська християнська культура підкріплю­вала духово український народ та його столицю Київ довгі часи, навіть коли політично Київ ослаб, а згодом занепав.

Київ, хоч зберігав східний обряд, на своє перероблений, та свою східну церковну культуру, стояв у приязному відношенні до осередку християнства – Риму. Київ упав на кілька століть з допусту Божого чи з вини самого українського народу. Укра­їнський народ затратив на кілька сот літ свій талант, своє при­значення в цій частині земного ґльобу. Він не вносив нічого більше для спільної цілі християнства, для поширення Царства Божого на-землі: Тому Україна стала тереном, на який свій-вплив почали розтягати латино-польська Польща, що католицтво стала використовувати для свого національного егоїзму. З другого боку на Україну стала розтягати свої впливи Москва, нащадок здеморалізованого вже другого Риму – Візантії: Мо­сква проголосила себе третім Римом, що цілком став на службу не-Божих сил. За наших часів Москва, третій Рим, дійшов до дна упадку, коли легально поставлений святитель-патріярх Мо­скви замість на службу Божу став на службу Анти-Христа, без­божного Кремля.

Розтягаючи свій вплив на Україну, Москва сильно здемо­ралізувала душі українського народу, відхристиянізувала Укра­їну, зробила з неї країну, де теж могло поширюватися безбожництво.

В часах могутности Польщі український народ, поневоле­ний та цілком позбавлений свого призначення на сході Европи, кілька разів старався відзискати своє первісне призначення, че­рез відродження правдивого християнства на Україні. Зокрема ясна місія була перед ним поставлена – відзискати своє при­значення на сході Европи – раз у часі. Фльорентійського Со­бору в першій половині 15-го століття, а вдруге при кінці 16-го століття в часі так званої Берестейської Унії.

Український народ не тільки, що сам вступав на правиль­ний шлях відродження, правдивого та здорового українського християнства. Перед ним відкривалася можливість спинити мо­сковську й польську культурну та духово-релігійну інвазію на Україну. Що більше, йому самому відкривалися горизонти від­зискати давню ролю християнського Києва за старих часів, що світив християнством для цілої східної Европи. Ці змагання українського народу віднайти своє християнське призначення на сході Европи поборювала Москва і Польща. Не зрозуміли нової ролі відродженого християнства України також широкі шари українського народу, дотепер поневоленого. Тому Укра­їнці самі спиняли своє духове відродження.

Ідея християнського Києва, як здорової вітки Вселенської Церкви, стала ясною по прикрих досвідах для провідної вер­стви Українців – православних та католиків на початку 17-го століття серед розгару релігійної боротьби прихильників та противників Берестейської Унії. Це була ідея піднесення дав­ньої поваги Києва через створення київського патріярхату, що, як за старої України-Руси, проводив би релігійно у східньо-слов'янській, християнській Европі. Тим чином мали бути усунені недомагання Берестейської Унії.

Відроджений християнський Київ мав відібрати провід з рук Візантії, що релігійно занепала під владою турецькою. Християнський Київ, прикрашений гідністю патріархату, мав спинити поширювання впливів фальшивого християнства Мо­скви, що себе проголосила третім Римом. Київ наново мав стати джерелом правдивого християнства на сході Европи. Від­роджений християнський Київ під проводом свого патріярха мав дістати Боже призначення навертати Схід, як це висловився Папа Урбан VIII до холмського владики Методія Терлецького 1643: „Через Вас, мої Українці, сподіваюся навернути Схід".

Цю ідею католицького київського патріярхату, опертого о стару християнську культуру Києва, відкрив київський ми­трополит того часу, католик Йосиф Рутський, та здефініював її разом із архиєпископом Мелетіем Смотрицьким, найбільшим українським ученим 17-го століття. Смотрицький своїм життям дав доказ, що він глибоко зрозумів ту ідею, бо в першій ча­стині свого життя був він гарячим прихильником українського православія. Одначе згодом, відбувши подорож по Близькому Сході й побачивши на власні очі візантійське християнство в політичній та духовій неволі, сам перейшов у католицький табір і до кінця життя був палким прихильником відро­дження Києва, створення київського патріярхату, як нового* а радше відродженого осередку східно-европейського христи­янства.

Ідея київського патріярхату, що мав обєднати католицьких і православних Українців, була прийнята прихильно найкра­щими тогочасними Українцями. За нею заявилися, крім митро­полита Рутського та архиєпископа Мелетія Смотрицького, та­кож обидва найвизначніші провідники українського право­славія – митрополит Йов Борецький та печерський архимандрит Петро Могила. Це була ідея, що могла справді потягнути за собою кожного українського християнина й патріота.

За ідеєю Рутського та Смотрицького мав бути створений київський патріярхат, що об'єднав би всіх Українців – като­ликів і православних. Київський патріярхат мав бути залежним від Апостольського Престолу, одначе поза тим Українська Цер­ква мала бути цілком самоуправною. Привернені мали бути всі старі права та значення київського митрополита, як це було за часів української держави. Київ мав стати наново християн­ським осередком, як бувало в давнині, та християнським учите­лем близьких народів східної Европи. Він мав спинити будь-які претензії московського патріярхату до земель України, Біло­русі та Румунії.

За часів митрополита Рутського ідея київського патріяр­хату не була зреалізована. Відкинули її самі Українці, вже за­надто довго духово зломані віковою неволею. Вони воліли протекторат московського патріярха, єпископа фальшивого Риму. Для повалення ідеї київського патріярхату вони змобілізували українську незрячу масу, яка, грозячи творцям цього лляну лущенням під Дніпрову кригу, на ділі під Дніпрову кригу пустила талан та призначення, що їх українському народові давало знову Боже Провидіння. Та, ясно, ця ідея не відродилася вже аж до наших часів, хоча католицтво східного обряду поши­рилося на значних просторах України.

Цю ідею українських предків старався відродити впродовж цілого свого життя аж Митрополит Андрей і для цієї ідеї він віддав ціле своє життя. Вона стала рушійною силою всіх його шляхетних починів упродовж цілого його святого та заслуже­ного життя.

Ідею відродженої християнської й католицької України від­крив по трьох століттях молодий студент Роман Шептицький, в обличчях портретів своїх предків. Він то, вступаючи в манастир та приймаючи ім'я Андрея, звязав ціле своє життя з ідеєю Рутського, що корінням своїм сягала до св. Андрея, Апостола України. Недаром кінець свого життя він присвятив теж студіям життя митрополита Рутського, щоб добитися його канонізації. Оце головна життєва ідея митрополита Андрея Шептицького, яка регулювала всі інші кроки його плодотворного життя. Митрополит Андрей любив українську старину, українське ми­стецтво тому, бо хотів з допомогою студій української старини відтворити правдиву християнську культуру прастарої України та на ній виховувати молоде покоління Українців, насамперед духовних. Це мало діятися в основаній ним Богословській Ака­демії. Митрополит Андрей живо цікавився культурою свого на­роду, бо практично хотів доказати, що впродовж тисячі літ християнської України Церква все була передовим чинником у культурному життю нації.

Митрополит Андрей боронив православних перед відбиран­ням їм свободи віри, бо на православних Українців він усе ди­вився тільки як на відчужених у добрій вірі братів, членів Все­ленської Церкви, що зберегли всі святі Тайни та всі головні засади католицької віри. Він ніколи не вважав головної маси православних за людей іншої віри, тому ніколи не вимагав від православних, які бажали стати католиками, формального ви­знання католицької віри. Він казав їм тільки висповідатися та заявити, що вони визнають правдиву віру, яку Христос уста­новив у своїй Цер'кві.

Річ природна, що об'єктивно митрополит Андрей ясно стверджував, що православні єрерхи під візантійським, а зго­дом московським впливом де в чім відступили від Христової волі, але це ніколи не відносив він до мас православних братів, яких уважав католиками, в добрій вірі відчуженими від Апо­стольського Престолу.

Це диктувало йому відноситися до православних з великою любов'ю усієї ширини його великого серця. А воно, як маґнет,. притягало до нього серця братів-Українців, нез'єдинених з Апо­стольським Престолом. Це мав бути теж шлях митрополита Андрея до реалізації своєї ідеї – католицької України за тра­дицією українських предків.

Митрополит Андрей на кожному місці зазначував, що до­брий християнин-католик повинен бути найкращим сином свого українського народу. Ось тут джерело його широкої патріо­тичної та загально-громадянської діяльности, що добула йому ім'я найкращого патріота української землі наших часів. Патріо­тизм митрополита Андрея та католицьких Українців мав пере­конати православних братів, якими фальшивими були закиди, російських істориків, що немов об'єднання Українців із Римом мало принести шкоду українській нації та зробити з неї погній Польщі. Вся многогранна діяльність митрополита Андрея впро­довж його довгого життя мала бути помічною для реалізації його основної ідеї – відродження правдиво християнської й ка­толицької України, як провідного духового чинника на сході Европи.

Як колись, три століття тому, митрополита Йосифа Рутського та архиєпископа Мелетія Смотрицького довгими днями палила журба, що не всі Українці розуміють той талант, який їм Боже Провидіння вкладає в руки, навпаки, самі той талант закопують, так само й митрополита Андрея палила журба, що його велика, на століття подумана ідея так поволі находить зро­зуміння серед сучасного українського покоління світського, а навіть духовного.

Він гаряче бажав католицької України, що вміла б при­брати наново старі українські шати церковної та національної традиції. Він хотів бачити католицький Київ з його старими правами та ще й поширеними гідністю київського патріярха. Тому в церковному житті він відгребував усе, що старе, власне українське та скидав чуже, що впродовж кількох століть церковного життя України, узалежненого від Москви чи; Польщі, насіло на український церковний організм. Тим спосо­бом він хотів переконати православних Українців, що в Україні; найбільше український характер матиме християнство като­лицьке, прибране в церковну культуру старої України-Руси. Воно буде не тільки християнством найбільше по волі Христа,, але теж по старій традиції української нації, з часів її провідної ролі на сході Европи.

Церковна ідея митрополита Андрея, подумана на століття, не могла найти зрозуміння навіть серед духовних, що думали тільки на місяці чи на роки. Митрополит Андрей вірив, що від­роджене українське католицтво здатне на духову офензиву, на­томість поважне число українських духовних вірило, що укра­їнське католицтво наших часів таке кволе, що воно здатне тільки на дефензиву, тому слід його зберігати таким, яким його життя створило впродовж останніх трьох соток літ, а на­віть треба ще дальше поглиблювати обрядові зв'язки з като­лицьким Заходом, щоб тим сильніша ставала оборонна стіна проти наступу православія.

Це були дві протилежні концепції українського католиц­тва, які себе не розуміли. Перед другою світовою війною вони виступали в постаті двох напрямів у нашій Церкві, – східному й західному. Східний напрям, духовим провідником якого був сам Митрополит та передбачуваний ним його наслідник у про­воді Церкви митрополит Йосиф Сліпий, концентрувався біля Богословської Академії у Львові та складався з того табору духовних і світських католиків, що громадився біля Святоюрської гори.

Табор західної орієнтації не мав віри, що історичні пляни митрополита Андрея є можливі до сповнення, приймав їх радше, як нереальні, а навіть небезпечні мрії, тому люди цього табору звичайно скрито поборювали митрополита Андрея та його історично-церковні пляни. Зрештою, таких самих против­ників, у власному католицькому таборі, що не розуміли його ідеї, мав теж митрополит Рутський.

Та це вже відоме в історії людства, що великі на століття подумані пляни рідко знаходили загальне зрозуміння серед су­часників. Так було і в цьому випадку. Ідеї митрополита Андрея були занадто великі, універсального, майже вселюдського мі­рила, щоб могли бути зрозумілі загалові. Для їх зрозуміння треба було мати таку любов до минулого церковного України, яку мав митрополит Андрей, та охоплювати своїм знанням ми­нуле України на кілька століть назад, а віщим зором бачити майбутнє призначення України, як бачив його великий ум ми­трополита Андрея.

Все ж таки митрополит Андрей старався свої ідеї ширити, не все прямо та не все так виразно, як їх виложено в оцих сло­вах. І він здобував тисячі прихильників тої ідеї свого ото­чення, й тим він був щасливіший від свого попередника, творця ідеї київського патріярхату, митрополита Рутського.

Та все таки під деяким оглядом був він менше щасливий від свого великого попередника. Також колись митрополит Рутський старався ідею відродженої християнської України поне­сти передовсім серед православних Українців. Тепер те саме робив митрополит Андрей. Друга світова війна дала йому змогу спробувати пізнати опінію єрархів Української Православної Автокефальної Церкви. І в цім напрямі митрополит Андрей був менше щасливий від митрополита Рутського. На братній запит, звернений до українських православних єрархів, митрополит Андрей дістав дуже непотішаючі відповіді. Ідея митрополита не найшла серед них ніякого зрозуміння, далеко менше, ніж ідея Рутського серед йому сучасних українських православних єрар­хів, у митрополита Борецького й архимандрита Петра Могили. І це могло перед смертю настроювати митрополита Андрея великим песимізмом, що талант, даний Божим Провидінням укра­їнському народові, на століття може бути змарнований, таки самими духовними Українцями.

Цими кількома думками, мов рисівник вуглем на рисунко­вому папері, накреслив я духову постать митрополита Андрея такою, якою я її знав, бо бачив та оглядав власними очима, слу­хав його слів власними ушима. Впродовж свого сороктрилітнього митрополитування він потрапив виховати своє покоління, що пішло в світ з печаттю його духа.

Це покоління нині переходить вогневу пробу на просторах Західної України, як пастирі і вірні Української Підземної Цер­кви, на засланнях, в таборах смерти азійської Росії. Сотні пере­йшли вже остаточно цю пробу перед екзекуційними ешелонами советського НКВД. Ідея нової християнської України митропо­лита Андрея породила вже мучеників за католицьку Україну. Колись, у перших віках християнства, кров мучеників родила нові загони християн, дарма, що нерідко видавалося, що Церква Христова, переслідувана та мучена, вже перестала існувати. Ми віримо, що й кров українських мучеників за нову християнську Україну митрополита Андрея стане посівом, що буйно зійде, зазелениться й принесе плід. Київ ще стане городом Божої Бла­годаті та здоровим бючим джерелом правдивого християнства, як це бачив у свому пророчому видінню перший Андрей на ки­ївських горах і другий Андрей митрополит наших часів, часів найважчого лихоліття в історії Української землі.

ФИЛАДЕЛФІЯ, 1953

 


 Джерело: «Патріярхат»