Печать
Рубрика: Митрополит Андрей Шептицкий
Просмотров: 7037

Рейтинг:  0 / 5

Звезда не активнаЗвезда не активнаЗвезда не активнаЗвезда не активнаЗвезда не активна
 
Митрополит Андрей ШептицькийВперше в Інтернеті публікуємо роз’яснення митрополита Андрея щодо надприродних проявів в житті християн – таких як стигматизація тощо. Пастир Греко-католицької Церкви розповідає що то є, і як до того відноситися.

Надзвичайні прояви в християнському житті

Усе християнське життя це неначе зіткнення природи з тим цілим світом, що є понад природою. Живемо в тілі та підлягаємо всім природним законам, але християнське життя є для людей життям Божої благодаті, себто життям у надприроді. Звичайно ціле життя благодаті є таке укрите перед нашими змислами, що тільки світлом віри можемо щось про благодать і життя з неї знати. Але буває, що в зовнішньому й природному житті сповняються події видимі, зовнішні, що підпадають під наші змисли, а про які можна думати, що вони є відблиском того надприродного світу, або що є спричинені чи випливають з надприродного життя. Такими проявами бувають видіння, екстази, захоплення та стигматизації. Коли такі прояви трапляються частіше, то й треба всім християнам знати бодай у головних рисах науку Церкви про такі прояви, щоб знали, чого мають триматися в осуді про ці справи.

Тому передовсім треба пригадати ту науку Церкви, що ніякий із тих надзвичайних проявів не є предметом віри, як християнської чесноти. З катехизму знаємо, що вірити — це за правду принимати те, що Бог об'явив і св. Церква до вірування подає. Тою чеснотою віри, Богом даною вже в Хрещенні дітям, ми, християни, віримо в Боже об'явлення, і то задля поваги об'являючого Бога. Себто за правду признаємо все те, що Бог об'явив, бо Бог є найвищою правдою і ані сам не може помилитися, ані нікого не може в блуд вводити. А Боже об'явлення це та наука, котру Христос повірив Церкві. Тому додаємо, що віра за правду признає ту науку, що її Бог об'явив, а Церква подає до вірування. Те Боже об'явлення дане через Пророків, через Христа, через Апостолів і на них закінчилося. До того об'явлення ані слова не додано від хвилини смерти останнього Апостола. Усе, що Бог міг комусь об'явити по тому моменті, або що може й тепер об'явити, є тільки приватним Божим об'явленням, а тому не є предметом християнської, католицької віри. Тому для святих, коли котрому Бог дав пізнати якісь надприродні правди, таке приватне Боже об'явлення могло бути предметом Божої віри, себто вони могли вірити Богові, що їм ту правду дав пізнати, але для інших, яким вони це могли оповісти, це вже не може бути предметом Божої віри; вони можуть тільки вірити тому святому, котрий їм це оповідав.

Між об'явленням, даним Церкві й передаваним Церквою, та приватним об'явленням є та величезна різниця, що в першім християни не можуть помилитися, бо опираються на авторитеті Церкви, що береже їх перед усяким блудом і помилкою. А навпаки, в приватних об'явленнях тієї забезпеки нема й людина навіть найсвятіша, дістаючи з неба якісь видіння чи якісь пізнання, не може бути певна, що не помилилася. Щобільше, вона мусить боятися помилки, бо навіть у людей най-святіших при найправдивіших екстазах чи об'явленнях із неба, до правди домішується людська уява й людина, ідучи по своїй волі та своїй думці без забезпечення помочі Церкви, дуже часто помиляється та бере за Боже об'явлення те, що є тільки твором її уяви, думки. Очевидно, ще в більшій мірі помиляються часто ті, що про ті видіння тільки від інших чують: вони вірять людям і, очевидно, часто помиляються і в значенні того, що ті люди говорять, і в пристосуванні того всього до життя. Тому, якщо забувають про те, що всі такі об'явлення чи екстази чи небесні видіння не є предметом християнської чесноти, католицької віри, бо не є предметом об'явлення даного Христом і Апостолами Христовій всесвітній Церкві. Без найменшого сумніву не тільки можуть помилятися, але часто будуть помилятися, навіть тоді, коли те, що їм люди про Божі об'явлення, екстази чи Божі видіння оповідають, є в частині, а хочби й у цілості правдивим. Те саме треба сказати й про такі прояви, як с т и ґ м а т и з а ц і я .

Бували й бувають у Церкві випадки Божої стигматизації, себто випадки, де Бог чудо робить і на людському тілі повторює неначе муку й розп'яття Ісуса Христа. Коли така стиґматизація є Божим чудом, то вона є й великою благодаттю для людей, що таке бачуть, бо на вид такого повторювання Христових мук вони сильно заохочені до того, щоб вірити в Євангеліє й любити Ісуса Христа, що за нас помер. Але й тоді стиґматизація не є предметом віри. Люди, що дивляться на те Боже чудо, не можуть чеснотою віри принимати за правду, що це дійсно чудо, можуть так думати, можуть вірити людям, які їм про те говорять, що вони не хотять їх обдурити, але не можуть чеснотою віри принимати за правду, що Бог у людині таке чудо зробив. А в цій речі тим більше мусять бути обережні, бо й тут могли б помилитися, бо бувають і такі випадки, де рани на людському тілі робляться, де світло неначе із неба на людину сходить, а в тому всьому немає Божого чуда. Як Апостол каже, і сатана може вдавати світлого ангела, а може й удавати Ісуса Христа, брати на себе Його вид, говорити неначе Його словами і людям показувати світло, яке може видаватися небесним світлом, а в дійсності воно тільки якимсь диявольським світлом.

Тому то в усіх тих надзвичайних зовнішніх проявах, які показуються на людях, св. Церква не висказує свого осуду, хіба довго після смерти людини так небом обдарованої, Церква при канонізації виска-зує, що її життя було цілковито по Євангелію й тому правдоподібно, а може й певно ті надзвичайні речі, що на ній виявлялися, походять із Божої благодаті, е чудами Богом зробленими, а за життя Церква ніколи не висказується про такі чуда. Вона дозволяє людям по їхній совісті думати, що це є Боже чудо, мусить людей перестерегти тоді, коли при таких чудах є й людський або диявольський обман, але про те, чи чудо є Божим ділом, чи ні, про те не висказується. А все ж дає вказівки чи ради й науки, яких мають триматися ті, що хотять знати правду і що бояться обману.

Є ціла ділянка богословської науки, яку називають містикою та яка займається між іншим діяннями благодаті в людині й тими всіми зовнішніми явищами надприродного життя. Це наука велика й трудна, тим трудніша, що не так, як інші богословські науки, зібрана в короткі й ясні підручники. Бувають випадки, де великий і глибокий богослов мусить довго напрацюватися, перечитати багато книжок, щоб осудити якісь надзвичайні прояви. Є випадки, де кількох глибоко вчених богословів різняться між собою. Одні приписують якимсь надзвичайним явищам чудесне походження, інші таке їх Боже походження рішуче заперечують. Є випадки, в котрих цілі школи богословів після довгих досліджувань доходять до висновків, які пізніше показуються помилковими. Бувають випадки, де сотки й тисячі найпобожніших людей впадають в обман, з якого трудно їм видобутися.

Тому не можемо сьогодні давати багато рад чи наук із тієї містичної богословії, можемо зачерпнути тільки деякі правди, які поможуть людям доброї волі розглянутися й по змозі правильно поступити, якщо трапляється стрінути їм такі прояви. Передовсім надзвичайні прояви в живучій людині мусять бути завсіди злучені з правдивою чеснотою тих людей, а передовсім з чеснотою покори. Коли в комусь немає християнської покори, то чуда, які він творив би, або чуда, які на ньому показувалися б, були б бодай дуже підозрілі, а навпаки, якщо та людина відзначається християнською покорою й низько про себе думає, над іншими не виноситься, признається до грішної, слабої й глупої людської природи, тоді це для такого добрий знак і може бути, що його знаки є Божими знаками.

Християнська покора приказує людині в такому положенні боятися обману та вважати себе за недостойну всіх тих надзвичайних Божих ласк. Така з неба обдарована людина буде в собі самій пізнавати змогу обману, буде на собі самій досвідчати те, що досвідчали всі святі, які мали небесні прояви, а саме, що навіть тоді, коли диявол не обманює, обманює людину її уява. Бо така вже людська природа. Коли Бог людині дає якісь видіння з неба, то в хвилині, коли кінчиться надприродне Боже діяння, уява людини дальше працює, побуджена дальше творить, розвиває гадку дану небом і до Божої правди, яку з неба дістала, зачинає домішувати свої думки, свої пояснювання й одного від другого не розрізняє, бо й не має як розрізнити. Одне й друге бере за Боже світло й уже тим самим впала в самообман. Досвідчаючи це в собі самій, небом обдарована душа боїться й диявольського обману й людської уяви й людської слабости й людського фальшивого розуміння того, що Бог дав, і вона далека від того, щоб хвалитися, а Божі дари заховує в серці в такій тайні, що ніхто не спостереже, хіба що конечність або обов'язок, або велике добро людей, або Божий наказ склонить таку душу до виявлення своїх тайн. І тоді зробить це зо страхом перед помилкою та з покірним переконанням про свою недосконалість.

Тому й люди, що говорять з такими обдарованими з неба душами, нехай бережуться, щоб не шкодити їм, виявляючи занадто глибоку пошану, ставляючи їх нарівні зо святими в небі, або показуючи їм, що кожне їхнє слово принимають так, гейби від самого Ісуса Христа. Нехай, розмовляючи в ними, тямлять, що людська уломність є така, що завсіди буде якась помилка, якась пересада, завсіди така душа може брати за Богом дане те, що буде тільки її твором, уявою. Уява сама буває така могутня в людині, що людина готова присягати, що таке їй трапилося, а воно трапилося тільки в її думці й у добрій вірі вона переконана, що таке було.

Друга річ, яку треба людям пригадати, це те, що при таких проявах треба кожному лишити свобідну волю думати про них, як хоче і як уважає за найкраще. Один скаже «не вірю», не тільки у значенні християнської віри, бо в тому значенні ніхто не може сказати «вірю», — але «не вірю» взагалі, себто думаю, що те все уява, фантазія, неправда. Інший кожне слово принимає за святе й в усе вірить — очевидно, не чеснотою віри, бо вона ні при чому в цій справі, але людською вірою, себто все вважає за щире золото, за правду, за небесні чуда. І один і другий має право так говорити, і не повинні про це спорити, не повинні роз'єднюватися.

Крім християнської покори е й друга чеснота, яка може бути неначе пробним каменем, по якому можна пізнати правдивість таких надзвичайних проявів. А тою чеснотою є послух для Церкви. Христос казав до Апостолів: « Хто вас слухає, Мене слухає », а коли уздоровив прокажених, відсилав їх усе до єреїв, щоб ствердили уздоровлення: «Іди, покажися єреєві». Тому й надприродне діяння в душі мусить мати цей напрям. Божа душа буде послушна Його Церкві. Це й лучиться з тим, що ми попередньо сказали, бо покора веде до послуху, душа покірна буде й послушна. Послухає навіть ради, бо не буде ставляти своєї думки вище від думки Церкви. Не буде думати, що в своїх силах і своїми дорогами зайде дальше, ніж Божими дорогами, які вказує Церква.

Про св. Симеона Стовпника оповідають, що коли зачав надзвичайне життя на стовпі й практику такого нелюдського умертвлення, то на саму згадку про таке життя дрож згрози (*) проймала людей. Пустельники, що жили в тій самій пустині недалеко від його пустельні-стовпа, боялися якогось диявольського обману й, щоб досвідчити духа св. Си-меона, післали до нього двох вибраних зпоміж себе й казали молодому Симеонові так сказати: «Старці, пустельники цієї пустині приказують тобі залишити дотеперішнє життя, зійти зо стовпа й пристосуватися до загального способу життя нас усіх». Та на це Симеон, не застановляючись ані хвилини, відповів: «Повинуюся», і зачав зі стовпа сходити. Тоді старці, по цьому знаку досвідчивши його Божого духа, утвердили його ще в дорозі, яку вибрав: «Лишись, не зміняй способу життя, ми пересвідчилися, що Бог веде тебе цею дорогою».

Очевидно, не належить до кожного християнина досвідчати послух вибраних Богом людей. Це справа їхніх сповідників, настоятелів чи духовників. Того досвіду можуть і повинні вживати ті, що відповідають за такі душі, бо їх повірила їм Церква. Але й нехай не пересаджують, нехай не вимагають під послухом речей неможливих або занадто трудних. Іде про духа послуху, а не про надзвичайні діла послуху. Іде про послух для Церкви, а не про послух для сповідника, котрий може тільки в означених церковним правом межах чогось жадати від каянника.

Вкінці третя чеснота, потрібна тим вибраним душам, це здержливість. Ця чеснота е також пробним каменем Божого покликання. А йде тут не про зовнішню здержливість від їди, від напитків чи від тілесних розкошей, а про ту рідшу й труднішу здержливість від духових розкошей і приємностей. Очевидно, душа вибрана Богом буде зберігати й ту зовнішню здержливість, буде поконувати пристрасті обжирства, п'янства й захланности, але обдарована з неба буде скорше або пізніше розуміти, що сам Датель цих небесних дарів є ціннішим даром від Його хочби й яких високих і цінних дарів, і над тими дочасними, хоч і духовними дарами не буде затримуватися в леті до Нього, що е Даром над усі дари, — до Божої Премудрости, що з неба зсилає нам Святого Свого Духа. Така душа в школі молитви, до якої Бог її кличе, навчиться в жертву приносити навіть найбільші розкоші духовного життя задля Христового терпіння. Буде вище цінити пониження й упокорення Христа, ніж вивищення й розкоші, які Він дає Своїм слугам. Та й немає більшої перешкоди в духовному житті, як та тонка й глибока захланність на духовні розкоші контемпляції. Хто їх шукає, не може Бога шукати, або зле Його шукає. Бо як кажуть святі, щоб те все, що називаємо Божою повнотою, щоб те все посісти й до того всього дійти, треба всього відректися й усе покинути.

Душам вибраним і назначеним Божим п'ятном треба багатьох Божих ласк, тому треба за них і дуже молитися, передовсім про те, щоб відповіли Божій благодаті й обереглися всякої гордости й усякого непослуху та всякої хочби й якої тонкої захланности. Вони за прикладом Ісуса Христа готові для спасення душ і життя віддати й терпіти хочби й які великі муки. Нехай це буде для нас і заохотою, щоб по змозі й по силах кожний так само на себе Христові терпіння принимав і з Христом умирав, щоб з Христом колись на віки прославитися. Амінь!

У Львові, в день св. Пророка Іллі Р.Б. 1937.

(*) «згрози» — страху, переляку, відрази.


Авторську орфографію збережено.

Друк. за виданням Митрополит Андрей Шептицький. Твори (аскетично-моральні), с. 459-464. Львів, 1994.

Вперше видане: «Львівські Архіепархіяльні Відомости» — серпень 1937 р., ч. VIII, стор. 119-125).